Такі сірі дні… Такі сірі дні… Ні! Не тому, що на вулиці погана погода, не тому, що школа добавляє в кожен колір чорного відтінку. Не тому!
День прохолодно-ясний, тільки легкий вітерець навіює осінь, носячи опале листя в нестримному танку.
Стіни життя, мов вологі кам’яні «плити» в’язниці, де хтось нестримно поганяє тебе працювати, іти, поспішати… Чому потрібно слухатись Когось весь час? Послухай себе… Але тебе нема. Ти – деталь, ти – механізм, який рухає все. Завмираєш ти, і все завмирає в твоїх очах. А де ж серце? А кому зараз потрібне серце… Потрібен результат, потрібно Щось, тільки не продукт, вироблений серцем. Тільки не почуття. Безкоштовні маски купуємо самі. Вони гарні, привабливіші, бо безкоштовні.
Він йшов. Йшов незмінною дорогою, ніби наосліп, ніби не бачив істини на носі осівшої. Йшов незмінним кроком, незмінною стежкою, з незмінним портфелем по «незмінному» життю, сірому життю, холодному життю.
Розплющив очі!.. Зупинився!.. На землі пташка – можливо тепла, можливо тепліша ніж сірий… Він бачить, починає бачити колір. Але Він йде далі. Чому? Розумова програма наказує йти дальше, йти до. А де ж серце? А ось воно – можливо тепле, тепліше ніж сірий… Але Він йде. Можливо хоче зупинитись, пробує, але Він йде дальше. Можливо тепле, тепліше ніж сірий Воно! Але стіни поглинають «тепліше ніж сірий», поглинають… Він зневірений, Він – Людина, але «Людина» - дорожче ніж маска.
Він оглянувся, не зупинився. Він пішов. Він знову осліп.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524025
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2014
автор: Думкар