Зів'яли квіти, вітер свище надворі,
з байдужим настроєм гуляє на просторі.
Шепочуть губи вперто зболене "зажди!"
І тихий відчай, і чомусь померклі зорі ...
Я повертаюся до тебе, як колись,
я повертаюся, щоб зайвий раз згадати.
І ти за вірність цю до мене посміхнись,
Бо ще не вмів ніхто на світі так кохати!
Твоїх очей вогні ще в пам'яті горять,
Посмішка мила не дає мені спокою.
Як хочу я тебе до щему обійнять,
Щоб хоч хвилиночку побути із тобою!
Ти бачиш, серпень знову зводить нам мости.
І десь вітри затихли в ніжності глибокій.
Шепочуть губи тихо зболене "прости!"...
І вже не відчай на душі, а тільки спокій.
Перевод с укр. В. Михайлов.
Цветы увяли. Ветер свищет на дворе
И с безразличьем праздным бродит на просторе.
Упрямо губы мои шепчут, словно в споре.
Отчаянье. И, почему-то, меркнут зори...
Я возвращусь к тебе, ты только лишь дождись.
Вернусь, как возрождаются весной побеги,
А ты за верность эту только улыбнись,
Тогда мы растворимся в сладострастной неге.
Огням очей твоих гореть, не догорать.
Улыбка светится и не даёт покоя,
А я хочу тебя до боли обнимать,
Мне бы хотя побыть минуточку с тобою.
Ты посмотри, вновь август строит нам мосты.
Затихли ветры, где-то в нежности глубокой.
И шепчут губы: не молчи, меня прости!
Отчаянье отступит. Я не одинока!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522515
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.09.2014
автор: Владимир Михайлов