Спіткало горе нашу планету.
Вже довгий час Земля цвіте.
Тепер чекаєм ми комету,
яка красу цю вмить змете.
Не в силі люди щось зробити,
тому й чекають судний день.
Не хочуть смерть свою спинити,
і мріють лиш про райську тінь.
І раз у раз її шукають вперто,
хоч тіні райської нема.
І, ненароком, ті впадуть у пекло,
туди, де безкінечная зима.
Так необачно ми створили
пекельну тінь на матінці-Землі.
Терпіли, бились , говорили,
що прагнем миру і, воюючи самі,
ми мир, як звіра, придушили.
За що ж ми гризлись,
коли довкола лиш могили?!
А ми ж молились...
Та Бог давно вже нас покинув.
Ми ж так хотіли самостійного життя.
Дітей своїх благословив і кинув,
й пішов самотній Бог у небуття...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522161
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.09.2014
автор: heartiness