Ви пам'ятаєте дев'яності?
а я дивилася їй у вічі -
прозорі й чисті, мов тиха осінь...
А в тих очах аж по вінця відчай.
Ошатна пані - лілея біла...
А в неї брата взяли та й вбили.
Втішать? Натомість душа просила
як не гвинтівку, то хоч би вила.
Бо нас вбивають - а ми, як діти.
Ми - безборонні. То що робити?
Як маєш намір спинить бандита,
то мусиш бути готовий вбити.
А ми мовчали. А ми терпіли.
І те терпіння було як зрада.
Завод за безцінь якусь купили,
А в неї - чуєте! - вбили брата.
До біса викручені дебати!
Робити - людям, землі - родити,
а влада мусить за цеє дбати,
але до влади прийшли бандити.
Ми намагались про те забути.
Дітей ростили. Писали вірші.
Ми сподівались, що якось буде -
аби не гірше. Аби не гірше.
Писались вірші. Зростали діти.
Бандитам тюрми? Та ну, не марте!
Як маєш намір спинить бандита,
То мусиш вбити. І можеш вмерти.
Чи розуміли про цю умову
чоловіки, парубки, дівчата?
Уже вмирати були готові,
ще не готові були втрачати.
Протистояння. І перші втрати.
І щохвилини - наступний виклик.
Чи ти готовий вмирать, втрачати,
хіба питав хтось? А потім звикли.
Хотів чи мусиш - однак іди-но!
І вже не скажеш, що поза грою.
Найвища цінність - життя людини?
Хай той це скаже, хто має зброю.
І кожен зрадник - щонайхитріший,
І кожен ворог - щонайлихіший.
А може, друже, ще, може, трішки -
І переможем.
І буде тиша.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517379
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.08.2014
автор: Кузя Пруткова