Я обіцяла, що все зможу,
тебе не лишу ні на мить.
Тепер несу щодня я рожу
тобі в незнану ту блакить.
Я повторяла, що не кину,
і що любитиму завжди,
а зараз я без тебе гину,
шукаю стежку в нікуди.
Я думала, що так не буде:
біда не прийде у мій дім,
проте пішов ти вже із лю́де,
пригадую гримів ще грім...
Пригадую, що дощ палючий
бринів, як грізний буревій,
промінчик сонечка жагучий
блукав у тебе поміж вій.
А погляд, як і завше вгору
до неба, де пускали змій.
Я тихо підійшла, відкрила штору,
щоб ти злетів в небесний рій.
В саду, де ми колись гойдались,
на гойдалці, яку зробив сам ти,
червоні рози у траві прийнялись,
як ти пішов, щоб не прийти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516765
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.08.2014
автор: Вікторія Грошовик