Одного дня я вирішила прокласифікувати своїх чудових (в прямому значенні цього слова) колишніх за містами, тобто кожен отримав місто, яке мені асоціювалося із ним. Їх небагато, проте було цікаво описувати) Так от, історія розкаже про восьмиріний контракт, який я уклала із своїм серцем зимою, 2006. Все почалося з сором'язливих поглядів, які ми незграбно відводили вбік, щоб якось розвіяти своє зніяковіння. Люди навколи голосно розмовляли, метушились, але в певні моменти ми абстрагувалися і створювали свій підсвідомий коридор, по якому від нього до мене і навзаєм пробігалися закохані одна в одну мрії. Це був той момент, коли час мчав так хутко, наче його доганяла думка, а стан душі - коли заздриш сам собі. Високий красень спортивної тілобудови з глибокими карими очима і солодкою посмішкою. Щастя тривало рівно стільки, скільки судилося, дуже коротко, як на мене, однак безмежна вдячність по сьогодні за ті емоції, які я відчувала під час, саме під час, а не після. І одного зимового вечора я залишилась сама, боляче напівусвідомлюючи, що світ одягнувся в сіле холодне лахміття, а в дзеркалі я бачила тільки очі, спухлі від сліз і повні відчаю, з яким не знаєш, що робити. Депресивний стан тривав рік чи то півтора і далі був контракт з обіцянкою, що він пожаліє, а я буду щасливою. Як виявилося років п'ять по тому, він таки пожалів, але світ був вже не той. Джинси і майка замінили лахміття, була весна надворі і в душі. Прийшов ще один день, майже вісім років із першої зустрічі. Переписка, якою вбивають час і зустріч, якої я боялася довгих вісім років. Кава з корицею і панорама міста, нашого міста, розмова про все і ні про що. Його кепка опинилася в моїх руках, забрати він її не робив спроб. Вдома на мене наринули старі спогади, хоча старими їх якось недоречно називати. Колись думала, ще будучи підлітком, що нікого не полюблю більше за нього. Той вечір закінчився ніяк, проте ношу його в собі до сьогодні. Його кепка висить на моєму пухнастові котові. Він мовчить. В нього є колишня, як я розумію, яку він ще любить і я знову поза грою. Насправді хотілося б йому сказати, щоб беріг ту, яку любить, але я занадто тактовна, щоб давати пораду тому, хто не просив її і занадто горда, щоб напроситися віддати йому його річ, щоб не муляла очі, не мокрі від сліз, але сповнені надії на впевнений крок від нього. Його асоціюю з Римом, містом великим і гарним, з своєю історією. Вся річ у тому, що хочу бачити його щасливим поруч із тою, з якою він буде ділити свою безкінечність, він того вартий, не всупереч, а завдяки. Бажаю всім мати хоч одну таку історію, яка б мала фактичний початок, але без емоційного фінішу ( і бажано без кепок, вони мають властивість нагадувати, коли намагаєшся знову укласти контракт із душею). І більше любові, вона дає відчуття життєвого руху вперед.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514187
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2014
автор: Наталя Кушнір