Знову омут як петля, затягуєш тугіше,
Знаю, що пора зізнатись, але тобі смішно.
Зіштовхни ліпше донизу, вибий табурет з-під ніг,
Хай холоне кров, як недовіра у очах твоїх.
Хоча вирішувать тобі, житиму чи проісную,
Моя душа в руках твоїх, уста твої в мріях цілую
Замість недоказаних синонімів слова «люблю»,..
Я кожну ноту голосу твого як повітря ловлю
Чисте, ласкаве і свіже, наче природа дише
Недоторкана, возвишена, життя мого сценарій пише,
А як раптом стану лишнім, ти не жалій і викинь,
Я звик переносить це наодинці з криком диким,
У масці клоуна на людях, щоб без підозр великих
Ржали з психопата. Та так і є раз так любити…
От чому я так боявся відпустить це знов на волю,-
Тряпку робить з мужика, те що люди звуть «любов’ю»!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512247
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.07.2014
автор: Тарас Ковалюк