Ніхто не знає, як ти народилась,
В імперських злиднях в горі ти росла.
Ти наче промінь світла в темнім царстві,
Немов добро, що вийшло з поміж зла.
Своїх дітей народжувала в муках,
Нема сумніших за твої пісень.
Ти гордо звешся Українська Мова,
І Українці звать твоїх дітей.
Доньки й сини тебе плекали ніжно,
Як парость виноградної лози.
Як сталось так, що рідні їх онуки
Не варті і пісень твоїх сльози?
Тобой творив “Полтавку” Котляревський,
Тарас писав тобою “Заповіт”…
А їх онуки тих, хто тебе любить,
З презрінням називають “свідаміт”.
Тебе немов повію зневажають,
Соромляться, що мати їхня ти.
Хоча з часів Спасителя всі знають -
Зрадившим неньку щастя не знайти.
Але я знаю – з попелу ти встанеш,
Серця пробудиш після довгих снів.
І нагадаєш всім, хто цю байстрючку,
Що зветься Україна народив.
І недалекий час, коли ти знову
Почнеш яскраво квіткою цвісти
Й збагнемо ми – таку, як наша, мову
На білім світі більше не знайти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=51067
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.12.2007
автор: Сергiй Кримський