Щойно прочитала вірш Богданочки "Голоси".
Жбурляє доля нас неждано
з проспектів на терновий шлях...
О, як ми діємо спонтанно
на карколомних віражах!
Коли в душі від болю темно,
ображені на білий світ,
безцінне трощимо даремно,
про що жалкуємо повік,
забувши, що немає долі,
котрій не довелось платить
й по самі вінця випить болю
за дар Небес – щасливу мить.
Тож всі пере́житі страждання,
як нерва болісний розрив –
це наша плата за кохання,
якого було – на розлив.
Ні! Хоронить кохання рано,
дочасно ще із цим спішить,
це – не агонія, лиш рана,
поранена ще буде жить!
Чи убивають безнадійних?
Ні! Борються за їх життя.
Любов – вразлива, непостійна,
та ще вирують почуття.
Біль поступово відступає...
Прислухайся до себе знов,
що твоє серце обирає:
обра́зу горду – чи любов?
Що? Жить, випестуючи болі,
роздмухавши вогонь обра́з –
чи відпустити їх на волю,
відкинувши назавжди враз?..
Скажи: "Кохання обираю,
з блаженством неповторним раю,
з війною почуттів запеклих
і ревнощів стражданням пекла!
Йому в світах нема заміни!
Він – саме той, один-єдиний,
тебе самої половина,
загублена в прадавні дні,
як голочка у скирті сіна.
І навіть у щасливім сні
не снилося, що віднайдетесь,
разом до купочки зберетесь.
.
Любов не вмерла, лиш спіткнулась...
Іще болить, ще не забулось,
проте, за все подякуй долі –
ЛЮБОВІ НЕ БУВА БЕЗ БОЛЮ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510210
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2014
автор: Світлана Моренець