У вирі життя, у сірій щоденній рутині
Забули смак щастя ми, радості присмак забули.
Так мало часу приділяєм найближчій родині,
Забули і те, як малими не так давно були.
Для щастя потрібно тоді нам було зовсім мало:
Щоб сонце світило і в день хоча б грам шоколаду,
Щоб бачити очі щасливі і посмішку мами.
Нам щось дарували, й безмежно уже були раді.
Хтось щиро всміхнувся, таких ми вважали за друга
І в кожному кроці ніхто не відшукував зраду,
А щоб побороти найважчу в дитинстві недугу
Потрібно цьом мами і декілька грам шоколаду.
Ми в сонечку бачили щастя, а дощ – сльози неба,
І в шурхоті листя ховалась таємна розмова,
Слова про кохання казали не тим, кому треба,
А лише найближчим, які того заслуговують.
Але нам тоді набридало так бути маленькими,
Ми прагнули вирости, думали так буде краще.
Та вже розумію якими тоді ще були дурненькими...
Доросле життя не несе нам безмежного щастя...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509960
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.07.2014
автор: Юлія Бричко