Онкологічна лікарня. Палата № 7. Ліжко номер 1. Я – лікарняна подушка. В мене довгоочікуваний вихідний, тому що сьогодні субота. Всі пацієнти поїхали додому, щоб побачитися з ріднею та відпочити від запаху ліків, яким пропахла палата. Вже й мені прийшов час відпочити від їхніх думок та ридань.
Подумати тільки, скільком людям я допомогла за ці декілька років. Нелегка у мене служба, ой, яка ж нелегка. Мене збивають, мнуть, а потім із задоволенням думки свої віддають, або ж купають у океані солоних сліз. Багато-хто навіть не здогадується, що всі ці міркування я чую, що я все переживаю разом з ними.
Пацієнти цієї лікарні відрізняються один від одного своїми думками.
Недовго я відпочивала, поряд з'явилася дівчина Олена – молода красуня, яка дуже хоче жити та щиро надіється перемогти свою хворобу, адже вірить у те, що Бог завжди поряд із нею. Щовечора і щоранку вона молиться, але при цьому не випрошує собі здоров'я, а дякує за всі ті події, які є у її житті. Від неї я й дізналася, що ще два тижні назад, вона – безтурботна та усміхнена, заряджала усіх позитивом і тішилася, що вже закінчила університет. Минув вже тиждень як вона тут проливає сльози і просить у Бога терпіння. Я ще не бачила, щоб її хтось провідував, а все тому, що вона вирішила не ранити своїх рідних і близьких, з часом вони її зрозуміють. Я б пожаліла її та моє мовчання їй не допоможе. Інколи мені подобається читати її думки, а інколи вони нестерпно болюче ранять мене. Її гарне пухнасте каштанове волосся, її очі-хамелеони та думки про те, скільки всього не встигла ще зробити... Я допомагала їй подолати сумні думки як могла. Одного ранку прийшли лікарі та забрали від мене Оленку. Як вона зараз і що з нею я не знаю, але пам’ятаю про неї та надіюсь, що в її житті нарешті наступила біла смуга, що їй вдалося перемогти свою хворобу.
Наступною гостею після Оленки була старенька бабуся Валентина, яка відходила після операції. Довший час вона лежала, мов мертва, мені навіть страшно було, коли я не чула її думок. Біля неї завжди були діти та онуки, які допомагали їй чим тільки могли, але попри це старенька сумувала, що завдає рідним стільки клопоту. Часто вночі вона молилася і просила Бога забрати її до себе, а близькі люди молилися за щасливе одужання. Видно, Бог знає краще. Невдовзі бабуся Валентина була вже здоровою і, залишивши мені думки про смерть, усміхнена поїхала додому, де на неї з нетерпінням чекали рідні люди.
Тут я думала, що таки відпочину, але ні, ще не час. За два дні я побачила знайоме обличчя, пухнасте волосся... Так, це повернулася Оленка, на яку тепер страшно було дивитися... Очі запали і вогник погас у них, вона стала іще меншою, схудла... Два дні вона мовчала і лише зрідка по її щоках котилися сльози... Ніколи не думала, що можна стільки ліків буквально "залити" у таке маленьке тільце, яке вже навіть не мало сил опиратися. Подумки вона молилася Богу і вже й змирилася із хворобою, яка з кожним днем її пожирала. Лікарі журливо дивилися на неї та потайки говорили про те, що це її останні дні. Я не могла змиритися із тим, що це кінець. Ця дівчина стала мені по-особливому рідною за ці дні. Вражало те, що попри біль у всьому тілі вона намагалася не показувати свій стан. Боролася сама із собою. В душі у неї жеврів вогник надії на одужання, хоч молилася вона про те, щоб всі їй рідні та близькі люди були здорові, а про себе ні слова, хіба що лише прощення гріхів вимолювала.
Через три дні сталося диво, вона стала посміхатися і навіть вперше протягом останнього часу заговорила. Лікарі кивали головами з нерозуміння того, як може таке бути, а вона і далі молилася. Ще через тиждень вона вже стояла на ногах і впевненим кроком віддалялася від мене. Я стільки всього дізналася про неї за ці наші спільні дні, що просто ридала, коли прийшов цей день прощання із нею. Таки Бог знає краще... Те, що вона просила для інших, він подарував і їй.
Після її від'їзду я побачила листок із словами: "Не бійся, тільки вір!". Напевно саме ці слова допомогли їй гідно сприйняти діагноз, який поставили їй лікарі, але в той же час у душі допомогли опиратися і вірити у те, що бувають чуда зцілення, які ніхто не може пояснити... Просто Бог краще знає, що кожен із нас може витримати. Ніщо у нашому житті не відбувається просто так, всьому є свій час і своє місце... Віддавши себе в руки Бога, ми отримуємо його любов, яка здатна нас зцілити.
Оленка назавжди залишиться у моїй пам'яті тією маленькою, тендітною зовні та такою внутрішньо сильною, дівчиною, яка разом із Богом пройшла нелегкий шлях і отримала своє зцілення.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509565
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.07.2014
автор: Alia