Простелилися тумани
ген та ген, де плеса, –
не загоїть мої рани
матінка Одеса.
Розмаринового зілля
більше не нап’юся –
дочекаюся весілля,
або ж утоплюся.
Ой гуцулочко Анничко,
де ж ти пропадаєш,
чом ховаєш своє личко,
що собі гадаєш?
Ген від тої полонини
стежка пролягає –
чом мене щодня, щоднини
ти не видивляєш?
Де ті гори, теж тумани,
як на зелен-плесах,–
хто загоїть мої рани,
матінко Одесо?
Створено 14. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня", Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 36
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509229
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.07.2014
автор: Т. Василько