Ненавиджу звикати до людей.
Ті ланцюги порвати дуже важко.
Когось не пригортати до грудей,
Тепер не допоможеш мені, пляшко.
Листок дрижить, мов вітром перейнятий,
І почерк мій змінився назавжди.
Моя відкритість - ворог мій заклятий.
Мене кидає в урвище нужди.
І як тепер дивитися у очі,
Які колись блукали у мені?
Чому такі важкі без тебе ночі?
Навіщо ми обтяли ремені?
П.С. Непостійність ім'я твоє, жінко!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509147
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.07.2014
автор: Андрій Конопко