Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює—голос ледь чути.
Я для неї—блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.
Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово—лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.
Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.
І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче—
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508334
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2014
автор: Вікторія Т.