Неширока, мальовнича річка робила в цьому місці крутий поворот, де затишно розташувалися три наші маленькі вулички під влучною загальною назвою «Зелений Кут». Відділені від промислового району річкою, вони буквально потопали в зелені садів. В нашому степовому краї люди дуже шанували дерева і всіляку рослинність.
Майже в кожному дворі пишались темнолисті вишні, сливи та кучеряві абрикоси, які весною милували нам зір пишним буянням білопінних крон, влітку тішили рясними ягодами, а восени горіли різнобарв’ям яскравого листя.
Замість парканів, усі подвір’я були обсаджені з вулиці розкішними кущами бузку, калини, шипшини, та бузини. Вздовж центральної дороги велично здіймались в небо осокори, тополі, клени та акації.
А скільки тут було квітів! Під вікнами, в палісадах, на клумбах красувались вишукані троянди, пишні жоржини, чорнобривці, айстри, а біля дворів – гордовиті красуні-мальви, всі стіни, пеньки та стовпчики були рясно оповиті блакитними та рожевими квітами «кручених паничів».
Я вдячна своїй суворій долі вже за те, що мені випало щастя зростати в цьому зеленому райському куточку.
Нам, післявоєнній, хворобливій, напівголодній дітворі завжди було там чим підживитись.
З ранньої весни, на стовбурах вишень ми знаходили нарости поживного глею, серед трав – їстівні «калачики», біля берегів витягали з води солодке коріння молодого рогозу, а коли починали плодоносити дерева, проблем з хар-чуванням для нас уже не існувало: там жменька ягід, там декілька цукристих духмяних абрикос, десь ще недозріле, та вже смачне яблучко і ціле море шовковиці. Та і вдома тепер частенько бували на столі смажені карасі, на яких мама навчилася ставити ятір, а ввечері на мене чекала склянка дуже корисного молока від нашої рябої кізоньки Берізки. Але найсмачнішим мені видавався «гостинець від зайчика» - окраєць свіжого, запашного пшеничного хліба. Це був довісок до хлібної норми, яку матуся, відстоявши з ночі довжелезну чергу, приносила із магазину і говорила, що це зайчик передав для мене.
Та були й неприємні хвилини, коли вранці та увечері матуся, затиснувши мене колінами (щоб не втекла), наливала з великої темної пляшки цілу столову ложку густого смердючого риб’ячого жиру, який я з відразою ніяк не вміла проковтнути, бо він так і просився назад! Але це були єдині ліки, які безкоштовно видавались тоді дітлахам, рятуючи нас від рахіту та інших грізних недугів.
Добре гартувала нас річка, в якій ми, наче ті каченята, хлюпались із травня майже по жовтень .
Зростали ми з братом без батька, хоча це й не було рі-дкістю в ті часи, бо в багатьох родинах батьки загинули на війні, але ж наш – був живий і, пройшовши всю війну, аж до Берліну, не мав жодного поранення! Його, високого, гарного, мабуть, оберігала якась вища сила, як генофонд, щоб було кому збільшувати населення, значно поріділе пі-сля війни та голодомору.
І наш батечко таки сумлінно виконував ту «високу мі-сію», переходячи від одної жінки до іншої, залишав симпатичне, хоч і незаконнонароджене потомство, аж доки, нарешті, втомившись. не зупинився, десь у сьомої жінки, з якою розписався і нажив ще двох законних дітей.
Мій старший брат, мабуть, сумував за батьком, бо крадькома бігав до нього в гості, я ж народилася без нього, не знала його і панічно боялась, коли він іноді заходив до нас напідпитку і ганявся за мною, щоби взяти на руки.
Мама самотужки будувала хату, бо в бабусиній вже не було для нас місця: повернувся після служби в морфлоті мій дядечко. Ми жили в ще недобудованій хаті і мама не хотіла більше приймати батька, який часто приходив до нас, стукав у вікна, двері, навіть стріляв під вікнами.
Одного разу, коли мами не було вдома, брат, якому ледь виповнилось шістнадцять років, швидко зібрав свої речі і, знайшовши мене серед дітвори, сказав:
– Передай мамі, що я поїхав на Донбас.
Хоч і було мені тоді всього шість років, я відчула, що відбувається щось надзвичайне, вчепилася за нього і, плачучи, просила, щоб діждався матері. Але він сказав, що скоро відходить поїзд і поспішив на станцію.
Потім ми з мамою, задихаючись, пробігли майже три кілометри, встигли заскочили до вагона, з якого виглядав наш Анатолій, попрощались.
Пам’ятаю, як зблідла і відразу постарішала моя гарна матуся. Два дні пролежала вона повернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. І тільки на третій день, коли вночі весь біль вилився потоком сліз, вона підвелася, наче після тяжкої хвороби, і перебувала в такому стані, аж доки отримала листа з Донбасу, що все гаразд. Брат вступив там до ремісничого училища, потім працював у Макіївці, звідти ж його призвали до Армії.
Таким відчайдухом він залишився на все життя. Не ва-гаючись, переїхав з сім’єю на роботу до Кременчука, не прижившись, подався до Ленінграду, маючи будівельну професію, одержав там квартиру, яку потім, коли клімат не підійшов дітям, так же легко покинув і подався до Криму, де остаточно осів у радгоспі-мільонері, що спеціалізувався на вирощуванні рису. Там відразу ж одержав гарний ко-тедж і через два роки вже мав новеньку вишневу «Ладу».
Брат завжди шукав і знаходив, де можна добре заробити.
Я ж була зовсім іншої породи: матеріальні блага ніколи для мене багато не значили, було б найнеобхідніше – і з мене вистачало.
Я була мрійницею і фантазеркою. Рано відкривши для себе захоплюючий світ книг, поринула в нього назавжди.
Читала все, що тільки потрапляло мені на очі, Швидко перечитавши всі книги зі шкільної бібліотеки, записалась у районну дитячу, а з дванадцяти років вже просилась і була записана в бібліотеку для дорослих. Купуючи влітку підручники, я ще до початку занять прочитувала і майже знала їх на пам’ять. Це була моя розрада, мої університети.
В школі була відмінницею і захоплювалась майже всим: літературою, математикою, спортом, малюванням – і ніяк не могла віддати перевагу чомусь одному, то ж, кожен з учителів, котрі проводили позакласні заняття в гуртках, доказував мені, що саме його предмет у мене виходить найкраще і треба йому приділити найбільшу увагу.
Не знаю, чи всі вчителі в ті часи були настільки само-відданими, чи тільки нам так пощастило, бо наші – були фанатично захоплені кожен своїм предметом і віддавали цьому весь свій час, в тому числі, і вільний. Для нас залишалось загадкою: коли вони встигали виховувати власних дітей та займатись домашніми справами?
Коли моя матуся, підірвавши здоров’я на будівництві своєї хатини, померла після тяжкої хвороби та невдалої операції, і я в п'ятнадцять років залишилась практично одна, школа підтримала мене і морально, і матеріально. Та, на жаль, не вдалося мені закінчити школу з моїми улюбленими вчителями та друзями. Разом із сім’єю брата, де я тоді жила, довелося переїхати до Кременчука.
Так закінчилось моє дитинство, та це вже зовсім інша історія.
2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506940
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.06.2014
автор: Ніла Волкова