Горить душа, та біль її уже не мучить:
Давно вона скорилася буденності й пітьмі.
Усе це для людей вважалося б болючим,
Та не відчуть людині страждань і мук цих, ні!
Вогнем сирим обпалена й замучена навіки,
Вона назавжди лишиться примарою з примар.
І як би не котилися із гір бурхливі ріки,
І як би не полився дощ із темних, чорних хмар,
Той спалах вогнища ніколи б і не згаснув,
Бо мусить він виконувати із гори наказ.
Лише людське покаяння душевне і завчасне
Врятувать змогло би вірою душу свою враз.
Душа ж одна в нас чесная, довірлива і віддана,
Не просить, тільки молиться і терпить біль за нас,
Спокутує й заплачує за помисли негіднії,
А ми не зупиняємось, та швидше лине час.
Щось зробим й не зважаємо на наслідки. Й без совісті
Крадемо із душі своєї снагу до життя.
Людино, прочитай же хоч рядок з моєї повісті,
Врятуйся ж бо, поглянь як настраждалася душа!
Згорить вона, і ти згориш, із попелом зрівняєшся,
Скоріш спаси себе й зітри душевний пил.
Душа вмира твоя, а ти стоїш й не каєшся,
Зірвись, злети чимдуж і мчи з останніх сил!
Наш світ покрився підлістю, чужий став й необізнаний,
Мої ж слова заплакали у вогонь живим дощем.
Недовго нам залишилось жевріти сонця іскрами,
Якщо ми путь спасіння свій чим швидше не знайдем.
31 січня 2008 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506469
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2014
автор: Марина Цуркан