[img]http://99px.ru/sstorage/56/2012/02/11102121722561293.jpg[/img]
[img]http://image.zn.ua/media/images/original/Mar2013/57581.jpg[/img]
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
Навесні особливо гостро хочеться жити. Неважливо, чи хотілося тобі цього раніше, але з’являється страх не встигнути цього зробити. Це відчуття настільки загострюється, що аж поколює в грудях, коли з’являється навіть найменший шанс жити не настільки повно і безапеляційно.
Для когось розкіш – нове авто до колекції.
Для когось розкіш – просто вдихнути на повні груди.
Комусь вмирати не страшно, комусь навіть хочеться.
А як воно, свідомо доживати останні дні? Вдягати маску, мовляв, гляньте, мені краще, літо, ще по гриби восени підемо… а самому знати, що гриби вже виростуть з того дощу, який литимуть по тобі, за тобою. А як воно, сприймати кожен напад їдкого кашлю за останній? Боятися не смерті, а того, що цей клятий кашель не дасть тобі всміхнутися востаннє їм, таким рідним і наляканим. Як воно? Лишатися наодинці і не плакати, або ж плакати, та так, аби не впіймали на цьому, бо тоді стане страшно, а лякати найрідніших – ото найбільший твій страх. Вкладати стільки ніжності в такі звичні слова, дотики, погляди, аби не видати свого прощання, але щоб лишити якомога більше спогадів, які вони точно згадають.
Як? Говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про майбутнє, живучи тільки теперішнім. Як?
Всі найважливіші слова-погляди-дотики, котрі ти залишаєш зараз, всі вони зрозуміють вже потім, вже п і с л я т о г о…
Люди, незалежно від їх статусу, віку, статевої та релігійної ознаки, люблять або гроші, або можливості, котрі вони дають. Це правильно, це логічно і розсудливо, раціонально, тверезо, по-дорослому, тощо. Але що з того запам’ятовують наприкінці всього, в кінці кінця? Я, наприклад, запам’ятала його усмішку… Усмішку людини, котрої вже через 7 годин не стане.
Я запам’ятала, що його усмішка (завжди тепла і домашня!) не була ще ніколи т а к о ю ніжною і справжньою, як тоді. Його «добраніч» того вечора було таким наповненим, що більше не треба було жодних слів, аби описати всю його любов до мене, його завжди маленької, капризної онуки.
Хіба ж це означає, що він не робив мені дорогих подарунків, не купував солодощів і не водив на атракціони? Ні. Все це було. Навіть надмір всього цього, бо відмовити мені він не міг ні у чому. І все це я пам’ятаю і ціную, але найперше згадую його добру і ще зовсім молодечу усмішку, його непомітний потиск руки, який виявиться останнім і саме тому – таким дорогим і важливим, його тихе одиноке «добраніч», яке для мене – найкрасномовніше у світі.
А далі буде лише пам'ять і нечасті сни, такі реальні і болісно-необхідні.
І назавжди лишиться усвідомлення того, що останні дні хтось рідний проживав, знаючи, що вони о с т а н н і, але через всю свою любов до своїх найближчих навіть кивком чи порухом брови не видав болю і суму, який сидів всередині.
І говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про «завтра», живучи лише «сьогодні». І вміти торкнутися востаннє так, щоб ніхто не зрозумів, що ти прощаєшся, але потім, опісля всього, зрозуміли, що цей доторк – найважливіше і найперше, що можна згадати. Бо що згадується в кінці кінця?
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506195
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.06.2014
автор: Юля Фінковська