Галявини лампадок на пагорбах
Золотосяйно горять,
І накидом квіти
На крові твоїй помирають.
Незнайомі і стомлені навколо тебе
Сумною стіною стоять,
Як шкода, що тепер
Вони всі тебе ніби-то знають.
І здригнулась земля -
Ти зарано до неї поліг,
А, точніше, тебе туди просто
Безжально поклали
Як багато здобути ти встиг,
Більше ще - не зберіг.
Відібрали усе юродиві
Цареві васали...
Посміх твій - твердий камінь,
В очах - загартована сталь,
А діра у чолі - наша вічна
Провина і совість,
Згас між темряви промінь,
Навіки зімкнулись вуста,
Але що, що ж цей світ
Може дати утратам натомість?
Небо падає, кажеш? Упало?
Ба видно, що ні.
Ніби в мирнім раю
Допікає своєю блакиттю,
У нас сонця не стало
У цій кровожерній війні,
Небо! Я...Чом стою?
Забери замість нього! І миттю!
Небо тихе. Це небо
Блакиттю пече,
Небо, мабуть, від диму покришок
Осліпло,
Бо злочинці катам
Підставляють швиденько плече,
Зло в невинній крові
По-новому вороже розквітло.
Поки я ще жива, поки я
Пам'ятаю тебе,
Я клянусь - зробим все
І воно не ростиме,
Знищу, вирву, я
Не пошкодую себе...
Вічна слава, герою,
Мій любий Устиме.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503794
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.06.2014
автор: Рудий Сум