Давно вже відцвіли в небі радісні салюти перемоги над фашистською Німеччиною. Потроху відбудовувалось майже до тла зруйноване місто.
Василина отримала крихітну кімнатку в комунальній квартирі. Прикрасила її мережками, вишиванками, кімнатними квітами. Затишний вийшов куточок.
Запальна в роботі, симпатична жінка привернула увагу серйозного чоловіка-вдівця, який запропонував їй свою руку і серце. Та хіба ж могла вона зрадити тому єдиному, кого кохала, хто дав їй таке коротке та незабутнє довоєнне сімейне щастя? Одне тільки затьмарювало їхнє життя – не було діток, а Василь так мріяв про сина! І хоч з 1942 року перестали надходити їй ті омріяні фронтові листи-трикутнички, хоч надійшла їй відповідь з «польової пошти», що Василь «пропав без вісти», вона всім серцем відчувала, що Василь живий, чекала і вірила, що колись він повернеться, може з далекого полону, може калікою, а вона прийме його, яким би він не був.
І таки дочекалась … листа. Не вірила своїм очам – його почерк. Так і є, він – живий! Лист був з далекого Поволжя. Тремтячими руками ніяк не могла розпечатати конверта, а розпечатавши, довго ніяк не могла нічого прочитати, бо сльози радості застиляли очі. Та радість була недовгою. Василь писав, що просить пробачити його,і що в полоні зустрів та покохав іншу, в них тепер двоє дітей. А в кінці написав, що хворіє, а ще про те, що вони дуже голодують, бо в Поволжі страшні засухи та неврожаї.
Довго Василина читала того листа. Довго не могла нічого втямити, доки не зрозуміла страшного та непоправного: Василь більше її не любить, в нього інша жінка, діти.
Пекуча образа, розпач поволі стискали Василину смертельними обіймами. Вона не бачила для себе ніякої можливості жити далі. Зняла мотузку, на якій сушила білизну. Стала ходити по кімнаті, придивляючись, де можна повіситись. Очі блукали по стінах, доки не зупинились на маленькій іконці, що висіла в кутку, прикрашена вишиваним рушником. То був подарунок покійної матусі.
Василина впала на коліна перед тією іконкою, і невпинним потоком полилися сльози. Пригадалась забута молитва та мамині слова, що самогубство – найтяжчий гріх, який може навіки занапастити душу.
Прийшла до тями вже під вечір. Через всю гіркоту образи, підтримуючи в ній іскру життя, пробивалась одна думка: «Все ж таки він живий! Нехай він з іншою, але він не загинув, він живий! Її Василь – хворий! І голодний. А ще, в нього двоє діток! Це ж його діти, про яких він завжди так мріяв! І вони теж голодують».
Довго ще плакала Василина над своєю лихою долею.
Потім почала збирати посилку, намагаючись економити зі своїх небагатих робітничих пайків, та все ніяк не могла достатньо зібрати. Тоді згадала про свій останній скарб – єдину святкову сукню, яку голодуючи, зберегла, щоб в ній зустріти свого Василька.
Помилувавшись нею, погладила рукою на прощання ніжний зелений шовк. «Для чого вона мені тепер?» - промайнула гірка думка.
На базарі вдалось обміняти цю сукню на чималий шматок рожево-білого сала з духмяною шкіркою. Василина сама вже давно забула його смак, та навіть не посміла скуштувати хоч трішки.
Обливаючись сльозами, ретельно пакувала у ящичок харчі, загортаючи в пергаментний папір. Потім, подумавши трохи, ще втиснула в вільний куток останній шматочок цукру та грамів з двісті цукерок «подушечок» (для його діток). Хотіла ще написати йому листа. Довго сиділа над чистим аркушем паперу, та так і не знайшла потрібних слів. Віднесла на пошту.
Відповіді від Василя вона так і не одержала.
Та місяців через три він вперше після довгої розлуки, вночі прийшов до неї, став навколішки біля ліжка і якимось хрипким, не своїм голосом говорив, наче стогнав: «Прости мене, Васько, прости, прости!» – і цілував її руки моторошно-холодними губами. Василина прокинулась від нестерпного болю, що пронизував її серце, і зрозуміла: цієї ночі Василя не стало.
Через деякий час прийшов лист, в якому незнайомим почерком його нова дружина сповістила про смерть Василя. Вона просила пробачення за все і щиро дякувала за ту дорогоцінну посилку, яка врятувала життя їхнім дітям, хоч і не змогла врятувати Василя, ще з концтабору хронічно хворого. До конверту було вкладено фото двох хлоп’ят-близнюків, як дві краплі води, схожих на свого батька. Ще жінка писала, що відкривши ту посилку, Василь заплакав і ледве промовив: «Вона – свята жінка, Катю! Молись за неї!»
Василина прожила самотньо майже до дев’яноста років, і завжди на її столі, поряд з весільним фото, стояла в гарній рамочці фотографія двох хлоп’ят.
Коли я запитала, хто ці дітки, вона ніяковіючи, розповіла цю історію, а в кінці, заплакавши, додала:
– Може ви вважаєте мій вчинок божевільним, але я таки врятувала його синочків, вони десь вже виросли і продовжать його рід на землі.
Доглядали Василину сусіди, вони ж і поховали її.
2011
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501912
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.05.2014
автор: Ніла Волкова