Надвечір усе упереміш,
горланять сповна громовиці.
Трухляві присвічені лави
висиджують мокру траву.
За звичку - крохмалити постіль,
як сталь, виливати, вечері.
Гроза, мов грабіжниця, квапить.
В собі, як у темряві. Йду.
Що вічність? - Остання хвилина,
повисла на плечах дитинно.
І янголи потай від мене
ховають слова до ротів.
Бо чую, як падають крихти
на їхні вологі зап'ястки.
Закреслені дні носять маски,
і тихо під ними мовчу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501639
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.05.2014
автор: Іванна Шкромида