Навіщо дуримо себе:
червоне - це не голубе.
У віччі дивимось приємно,
а в серці холодно і темно.
* * *
Крізь посмішку оскал
помітити важко.
Будяк - це зовсім
не ніжна ромашка.
Обгортка блискуча,
всередині бруд.
Нещирий і підлий
пішов нині люд.
Боюсь повернутись
до когось спиною,
Хто щойно сміявся—
б"є в спину ногою.
Й якщо у болоті
стоїш на колінах
Й руки не подасть тобі
жодна людина -
Радіти спіши
і не смій сумувати,
З лицеміра по-іншому
маски не зняти.
Та хто у багнюку
піде за тобою,
Ніколи не вдарить
у спину ногою.
Живе злість у світі,
турботу палючи.
І щоб захистиись,
стаєш сам колючий.
Та там, де такі будяки
процвітають,
Ромашки із часом
і зовсім зникають.
Не пхайте того,
хто попереду, в спину.
Любіть і шануйте
кожну людину.
Й коли ви самі
попадете в багннюку,
Уважно дивіться,
Хто подасть свою руку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498595
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.05.2014
автор: Серафима Пант