Мені долоню тиснеш?Відпусти.
Не треба того погляду...В нікуди...
Не треба слів,не треба.Та вже йди.
Розкажуть про кохання наше люди...
Розкажуть.Рознесуть і роздадуть
Якісь поради навпіл із плітками...
Ти бачив Янголят,що не живуть?
Що не літають із небес роками?
Що оселились тут.Серед живих.
Що поміняли вічність на кохання
Смертних людей.Ти бачив?Ти із них?!
Ти прочекав мене...Так...Без зізнання?..
Вже відлітаєш?Ти...Як Янгол мій.
Я відчуваю...Тільки не цілую.
Та йди вже,йди...Благаю!Мить постій!
Розкажуть люди.Тільки не почую.
-Не говорю з собою!Відпустіть!
Я не дурна!Я Янголика бачу!..
-Ведіть її!І міцно прив'яжіть...
-Він прилетить.І я вас всіх пробачу...
Він прилетів.На вікнах-грати...Як?..
Він Янгол був і зрікся вмить безсмертя.
Чекав,що вона дасть маленький знак...
Та після смерті-лист в старім конверті...
Причинна...Янгол...Пар таких нема.
Хтось вигадав,щоб просто посміятись...
Коли пішла далеко вже зима-
Зібрали дивне пір'я у палаті...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497635
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.05.2014
автор: Відочка Вансель