Віднедавна я приходжу на цей пустир щовечора. Сідаю на стареньку дерев’яну лавку з облущеною фарбою й поринаю в мовчання. Дивлюсь на потрісканий асфальт, раптово вловлюю хвилюючий запах свіжоскошеної трави. Чутно стукіт футбольного м’яча, що відлунює в ритмі серця. Розумію: якщо він зараз припиниться, — я помру тут, на лавці.
Звідкись, нізвідки, просто-таки з простору виринають знайомі постаті. В запилених майках, барвистих трусах, кольору ямайського регі, борються за право володіти шкіряною кулею. Тут і Мішка Пінг-Понг, який хитає головою на довгій, як у жирафа, шиї, бігаючи майданчиком, і Коля Паровоз, який встигає висмалити півпачки цигарок, поки наші бігають в атаку, і Ваня Молоко, який б’є куди-небудь, але тільки не у ворота. Вуйко Роналдо. Років на двадцять, мабуть, старший за нас, любив приєднатися до компанії, щоб поганяти «малюків». Як і його знаменитий бразильський тезко, був повненький. Любив пофінтити, але щоразу падав, наступивши на м’яч.
Любов до футболу не проходить ніколи. Спокусившись раз, не зможеш відмовитись до кінця життя. А то й до кінця смерті. Похід на стадіон – це цілий ритуал. Як у перший клас, ідеш за руку з татом, дідусем, дядьком чи старшим братом. Спочатку не розумієш, що від тебе потрібно, навіщо це все. Проте згодом магія стадіону поглинає. Її Величність Гра вперто не випускає зі своїх тісних обіймів. Із часом вивчаєш імена гравців, починаєш упізнавати кожного за стилем гри. Наклейки, календарі, постери — твоя кімната перетворюється на маленький музей спорту. З’являється улюблена команда, з якою живеш, дорослішаєш, народжуєшся і вмираєш. І так безкінечно. Ти навіть готовий облажатися. Все що завгодно, аби лиш рідна команда завжди була на висоті.
Твоє дихання – яскраве світло прожекторів, сліпучий смарагд газону. Запах травневого вечора і сигаретного диму. Пісні, кричалки, «хвилі», звуки автомобільних клаксонів. Розмови про те, що не залишає байдужим. Іноді смак поразки необхідний, як і смак перемоги. Футбольний м’яч, як планета Земля, обертається постійно. Міцний боєць, який витримує найпотужніші удари по дерматиновій пиці. Поряд із жінкою – найперший атрибут чоловіка. Недаремно форма м’яча нагадує форми жіночі.
Футбольний майданчик — це твій Колізей, поле бою. Місце, де гасав до самісінького вечора, збиваючи коліна до крові об твердий асфальт. Десятки стоголосих перегуків. Прагнення бути першим, бути кращим. Непереможне бажання не бути обіграним, виглядати сміливим, знаючи, що там, під високими тополями на пофарбованих у зелене дерев’яних лавках за тобою спостерігає з десяток допитливих дівочих очей, серед яких очі тієї єдиної, неповторної. Безмежна радість бачити, як м’яч зрадливо тріпотить у сітці воріт, наче рибина в сітях старого моряка. Ти перебуваєш у грі, гра перебуває в тобі.
Таким було наше минуле. Тепер тут якось не по-нашому. На потертій фотокартці хлопчак у роздертій футболці, у волокнах якої перемішалися піт і кров, запилених штанах, ношених бутсах, із покоцаним м’ячем у руках виклично вдивляється вдалечінь. Тепер тут пусто. Лиш молоденькі тополі пробиваються крізь асфальт на небо до Бога.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497400
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.05.2014
автор: Ноїв Ковчег