І.
Загубитися дуже просто:
Я загубився.
Мій стан – гірше злості,
Я у світі не прижився.
І не знаю що є чим,
Хто є ким.
Скільки минеться зим,
Поки перестану бути таким?
А яким навіть не скажу.
А коли добро і зло у собі зважу,
То і тут не буде відповіді.
Дізнався недавно, що доводів,
Скільки їх би не було, недостатньо:
Світ існує лиш приватно.
Жодні людські знання не мають сили
Дати знати все, що б ми захотіли.
Помиляюся у всьому,
Все ще якось уникаю глуму.
Боюся людей,
Ще більше – їх ідей.
Розчарований в віршах,
Хтось давно пройшов по шляхах,
Які я так намагаюся розписати –
Люблю непотребом себе займати.
Що може бути найстрашнішим?
Як знати, коли минув межу?
Ми, може, себе втішим,
Мовляв «я до того зляжу»?
А можеш злягти і в результаті «цього».
Та й навіщо знати про «точку неповернення»,
Коли з неї не повернеться нічого?
Скажіть, як ми живемо після омертвлення?
ІІ.
Я хотів би усе це роз’яснити
І болю людям не зчинити.
Хотів, але ж у вас такі ж проблеми.
Вам теж важко себе шукати,
Вам теж хвороби можна приписати.
І всі ми для безпеки одягнули шлеми.
Розкажіть про свої почуття,
У вас є скарги на буття?
Чи, можливо, лиш я шукаю замороки?
Я – чортя дивного лиття,
Правда, і ви здатні до каяття?
Чи робимо ми назустріч зараз кроки?
Не впізнаю впізнаваних портретів,
Не читав видатних письменників й поетів.
Чи гідний я писати сам хоч щось?
Нема за плечима падінь і злетів,
У мене валом еківоків.
Але що робити мені ще зосталось?
Не брехатиму, я не нездара,
І наче мріями не марю.
Тут лінь моя – наріжний камінь.
Хоч би не скоро, не незабаром
День, коли кулаком ударю,
Бо життя проноситься, як раптова повінь.
А в мене майже перманентна відсутність змін,
Присутність понять й діяльності замін.
За кістки просочуються отрути розпуки.
Поки не прийшов мій fin,
Поки світів кружляє гомін
Йтимуть відповідей розшуки, траплятимуться розлуки…
Межа давно позаду,
Якась межа давно позаду.
Якісь із них крайні.
Бачу морду раду,
Другу морду раду.
Їхні мрії файні.
Ми перейшли кляту межу,
А дивлячись з високої вежі
Підводять всіх до раю.
А хто стежить з вежі?
Цікавості мають бути межі!
Ліпше молись за долю краю.
Я не знайшов дорогу
І дотиків вітру вільного.
Одним словом – розпука…
Спиляти б всім по рогу -
Всі єдинороги і так багато світлого…
Дури себе – оптимізму запорука.
Бери себе… рука на руку.
Дари себе… любов у двері стука.
Дери себе… мораль тебе баюка.
Кури себе… солодка снів багнюка.
Вари себе…
Жери себе…
06.05.2014.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497357
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.05.2014
автор: Dingo Барський