«Речі, наче віолончелі,
Заповнені дзвінкою тьмою…»
(Райнер М. Рільке)
Бавлюсь з темнотою старих речей
Які ховаються по закутках кам’яного дому.
Дому, що розмовляє тихими ночами зими
З тінню господаря, що танцює на холодній підлозі
Бавлячись з вогнем кахляного п’єца,
Що кидає відсвіти – марно намагаючись
Прогнати з закутків буття тьму – бо не час.
А скрипка проситься до рук у запитує:
«Ти святий Бартоломей чи його ніч?»
Але що розуміє скрипка? Вона лише інструмент,
Вона буде грати будь-яку мелодію,
Вона нічого не вирішує, в її утробі теж тьма,
Вона буде видавати дику какофонію замість музики,
Якщо потрапить до волохатих рук
Старого бандита замість віртуоза-музИки
З тонкою душею, що колись був її господарем,
А тепер сховав свої атоми в глибинах землі,
А свою душу у світі, який годі шукати…
Я наповнюю звуки змістом, я запалюю свічку
І ставлю її на вікно історії. Але за вікном сліпці –
Їм байдуже день це чи ніч.
Вони не повірять в існування свічки,
Вони не повірять в існування кольорів
(Не тільки ультрамаринових),
У них замість душі дірява газета,
Колись вони навчились повторювати слова
Не розуміючи їх змісту.
А нині стали важкими краплями
Густої рідини темноти…
Лишається вірити. Лишається тільки вірити,
Що там – за океаном тьми
На острівцях старих кам’яних будинків
Теж дивляться на вогонь люди
З сумними очима старого музИки…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496640
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.05.2014
автор: Шон Маклех