[i]« Як і коли ми зробились байдужими
у шумовинні, що пахнуло вишнями?»[/i]
Любов Ігнатова
Ми далеко уже не чужі.
І довірливо світяться очі
весняною свічею душі,
зачаровані казкою ночі.
Ми пливемо в одному човні.
Не веслуємо. Сушимо весла.
Ще не легко признатись мені,
що душа моя кригою скресла.
– [i]Як живеться тобі у раю,
у моїй неозорій оселі,
де я душу шукаю твою,
наче спраглий у дикій пустелі?[/i]
– Заблукавши в оазі гаїв,
я не чую мелодії скерцо.
І жалі, і печалі твої
переповнили чашу у серці.
[i]– Ти сіяєш мені з далини,
де притягує все таємниче.
У сузір’ї моєї весни
ти все вище, і вище, і вище...
[/i]
– Без надій – це одні міражі
на пекельній окраїні раю.
[i]– Нам обом одиноко...[/i]
– Я знаю..
.....................................
Ми далеко уже не чужі
і між нами немає межі,
як і щастя
навіки
немає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496016
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 30.04.2014
автор: I.Teрен