Болить!! Пече вогнем!!! Випікає душу!!!!! Грім слів прокотився кімнатою, лишаючи по собі друзки музики, що лунала за спиною постаті. Чуєте??!! Мені болить!!! Чому ви мовчите ??!!- багряні зіниці вдивлялися у простір будинків, що ховалися у лабіринтах травневого вечора. Тепло подиху лишало на склі свої відбитки, перетворюючись на дрібні візерунки химерної уяви власниці. Її душа стояла на краю прірви власного страху.
Ретроспектива спогадів минала перед очима, стискаючи кожну судинку сіро-зеленого ока. Ще два дні тому сонячні зайчики стрибали на кульбабах, лишаючи легкі опіки на їх обличчях, заклопотані джмелі метушилися у пошуках нових знайомств серед ароматних квітів. Скрипуча гойдалка тримала в обіймах тонку постать, яка мрійливо мружила очі, малюючи поглядом шедеври на полотнах неба. Усе навколо вдихало життя, розкриваючи кволі легені свіжому вітерцю, кумедні кудлаті баранці пірнали в океані соковитої зеленої трави, наче діти, що вперше побачили морські хвилі. Заквітчані вишні перетворювалися на тонкі палички із солодкою ватою, яка пухкими білосніжно-незайманими хмарками спадала з небес. Її пальці торкалися холодних охоронців-дротів, що здіймали душу у невагомість неба. Уривки дитинства…. Безпосередність, радість, мрії, відчуття польоту, коли відриваєшся від землі, хапаючись руками за яблуневі гілки старого саду. Так солодко було у ті часи. Так щиро вірилося у диво. Наївно очікувала майбутнього з кришталевими мріями дитинства. “Я маю крила!!! Я лечу!!! Поглянь!!! Вони у мене за спиною!! Лише розкину руки і здіймуся високо у синяву простору. Мабуть це і є щастя!! Моє щастя!! Моє!! Чуєте?! Ніхто його не вкраде, не сховає, воно лишень моє.” Це все було два дні тому назад…
Подих… Схлипування… Скрегіт…. Багряні сіро-зелені зіниці поверталися до життя. Чомусь кімната нагадувала картинку з історії хвороби божевільного. Пошматовані, роздерті книги безпорадно розкинули руки на підлозі, клапті понівеченого одягу ховалися за стільцями, розтрощене дзеркало скніло у напівтемряві божевільної кімнати. Здавалося, що дикий звір руйнував усе навколо, шукаючи порятунку, виходу з клітки власного арешту. Звір, душа якого вила вовком, гарчала від болю, що закипав буремними хвилями у думках, той, хто був самотній того вечора. Нестримне виття, переплетене з потоками сліз спадало додолу, потопало у долонях килима, спантеличувало душі, що спокійно існували за межами бетонної стіни. Самотнє божевілля згадувало давно забутий маршрут серед безлічі одноликих під’їздів. Здавалося, що минув не один рік, проте воно вірило, що знову доведеться вчинити церемонію пригадування минулого. Добре, що історія самотнього божевілля лишилася в архівах життя, хоча нині вона існувала з деякими корективами, проте основні положення не зазнали змін. Та ж сама душа, сіро-зелені очі, той забутий страх і відчай, стіни та звуки. Єдине тільки, що відстань між візитами пролягла у 7 років. Викривлена уява загартована роками спостережень різноманітних форм та проявів відчаю перетворила душу божевілля на камінь, але навіть він здригнувся перед побаченим. Тонкі клапті подертих шпалер звисали зі стін, дезертири стільці ховалися у коридорі, розкидані книги зі спотвореними обличчями схлипували на підлозі. Червоні струмки крові вмивали друзки розтрощеного вікна за яким вирувало життя. “Болить!! Пече вогнем!!! Випікає душу!!!!! Мені страшно!!! Не хочу повертатися до тих прожитих днів…..Мені ще досі болить той біль!! Не треба!! Лишіть хоч крихту надії, прошу…” Скривавлені руки зісковзували з прозорої поверхні віконного скла, мовчазно спадаючи на коліна похиленої постаті. Тихе, самотнє божевілля обережно оминало полеглих жертв травневого вечора, наблизилося до вікна.
“Все… Досить… Ти не сама…. Я вже тут…
Привіт.”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495800
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2014
автор: філософ