Вона була справжньою красунею, ця молода вчителька. Почувалася щасливою: адже працювати довелося в рідному селі, в школі, де вчилася нещодавно сама. Викладала російську мову і літературу. Тоді в школі було чимало школярів, і на перервах шкільний двір аж дзвенів дитячими голосами. ЇЇ стрічали ще на підході до школи, бо любили за щиру посмішку, спокійне сяєво великих світло-карих очей. Вона з лихвою повертала дітям цю любов. У такій атмосфері проходили роки – благословенні роки її вчителюван¬ня. Ніна завжди з нетерпінням чекала весну. Чекала, коли розквітне у яру шипшина. То була її таємна любов. Після уроків ішла до кущів, що приткнулись у куточку гомінкого яру і квітували рясно кожен рік поспіль білим і рожевим цвітом, оживляючи яр і прилеглі до нього городи. Ніна стояла біля кущів і не могла надихатися лоскітливим запахом, що аж струменів з кожної гілки шипшинових кущів. Ямочки грали на її щоках, вона усміхалася бозна-чому, сама схожа на ці дикуваті, нестерпно пахучі квіти. Поверталася додому де її стрічала матуся. Василина кружляла біля дочки, боячись дихнути на неї - дочка була її улюбленицею. Ще мала двох синів, ті жили окремо, сімейні, і всю свою ніжність Василина вихлюпувала на Ніну. Отак і жили – в добрі, теплі і розумінні.
А там і справжня любов прийшла до Ніни, як неждана повінь серед літа. Сергій заслав сватів, зіграли весілля. Ніна оселилася з чоловіком у його хатині. Зажили в достатку, взаємній повазі. Підростали двоє синів, додавали клопоту – треба ж надбати за літо всякої городини, і чимале осподарство утримувати в порядку. Сергій працював кіно¬механіком, був також гарним господарем. Правда, ревнивий був надмірно, і Ніна інколи потерпала від того. Але мирилася з Сергієм, бо знала, що він заради неї ладен піти на край світу. Зате Василина засумувала – без дочки якось пусто на подвір'ї стало, радість мов вивітрилася з садиби. Коли приходила Ніна, а це було доволі часто, все оживало в господі старої Ємчихи. Вона молоділа на очах, водила Ніну по садку, заходила на город, показувала якісь небачені овочі, кущі полуниць, квіти. – Це все для тебе! – аж сяяла мати. Ніна обнімала стару і знов поспішала до свого сімейного вогнища. Василина розчулено дивилася вслід своїй дитині – для неї доросла донька залишалася дитиною, єдиною, красунечкою, самою лагідною і самою найріднішою істотою в світі.
Останні три роки чоловік почав заглядати в чарку. Випивши оковитої, ставав агресивним. Особливо розросталося в ньому почуття ревності – він ревнував Ніну навіть до повітря, яким дихала. Вона ж мовчки дивилася на все це – діти ж дорослі вже, все розуміють! Інколи шукала захисту у матері, ішла на кілька днів до неї. Ото свято було для старої! Вона б не відпускала дочку зовсім із двору, тішилася кожним її кроком, словом або усмішкою. І все це – в глибині серця. Жодного слова про свої почуття ніколи не говорила мати, але дочка відчувала все і цим жила. Може, тому її великі карі очі світилися любов'ю до всіх – колег, школярів, чоловіка, знайомих. Її оточував невидимий ореол любові та ніжності, вона пливла в ньому і заворожувала навіть у свої неповні п'ятдесят. Ніна носила в собі, як велику таїну, мамину всеохоплюючу, без меж, любов.
Минув рік, як Ніна поховала чоловіка. Сини вже дорослі, мали свої сім'ї, тож вона була спокійна за них – на ногах стоять міцно. Онуки вже ростуть, пуцвірки рожевощокі, радують своєю прихильністю, і вона поволі отямлюється від непоправної втрати. А тут і літо видалось, як на замовлення – і дощі ішли, коли треба, і городина вдалася. І шипшина стояла рясна, як ніколи. Ніна разів зо два навідувала кущі в яру – як на побачення ходила. А Василина оточила доню увагою, старалася приготувати для неї щось смачніше, краще.
Десь посеред літа Василина заслабла – печінка "заговорила". Прийшлось їхати в район, в лікарню. Ніна на час хвороби перебралася до матері – господарству дати лад, корову подоїти й вигнати в череду, пополоти огород.
Того дня Ніна піднялася рано. Вмилася, розчесала коси, накинула на голову мамину білу хустину. Відтак взяла дійницю, приготовлену звечора, і вийшла у двір. Світало. Легкий туман котився по двору, як їжак по бур'янах. Гарно! Ніна попрямувала в сарай, до корови. Звично поставила стільчик, вмостилася на ньому, озвалася до корови і, погладивши, почала доїти. Розвиднялося швидко. Враз потемніло в сараї, і Ніна озирнулася. На порозі виросла чоловіча постать і рушила до неї. Потому з сараю залунали крики і благання, які чули дві доярки, що саме поспішали на ферму. Але не придали значення, на біду, і пройшли мимо, весело розмовляючи. А за стінами сараю в страшних муках помирала Ніна, замордована рецидивістом, що повернувся з в'язниці, колишнім своїм учнем.
Вчительку знайшли сусіди: були здивовані, що не вигнала корову в череду, зайшли на подвір'я. А тут і сини підоспіли. Те, що побачили, вразило, приголомшило, пригнітило. Сповістили в міліцію. Підозра впала на колишнього в'язня - його звичка мордувати жінок була всім відома. А він спокійно розмовляв з чоловіками на колгоспному дворі. Коли за ним прийшли, не опирався. У скоєному зізнався відразу. Обурені односельці ладні були роздерти нелюда, але міліція вихопила його з рук розлючених селян в останній момент. Через кілька місяців він, після завершення слідства, за вироком суду був розстріляний.
Василина збиралася додому. Щось боліло серце, не спа¬лося. Заїхав онук, то вона попрощалася з жінками в своїй палаті, з лікарем, і попрямувала на автостанцію. Онук мовчав. Василина допитувалася, як там Ніна. Хлопець відво¬див очі, здвигав плечима. І тоді страшна підозра гадюкою вповзла в серце матері. Не пам'ятала, як доїхала до села. Від зупинки бігла – так їй здавалося – додому. Онук підтримував бабу, просив не хвилюватися. Зайшли у двір.
- Ніно! - гукнула мати. У відповідь – тиша. Стара, важко дихаючи, відчинила сінешні двері і вхопила зором уквітчану труну, а в ній – свою доню, своє щастя, свою карооку дівчинку. Вона остовпіла, не здатна вмістити в собі жахку реальність. – Ні! Ні! - все кричало в ній. Болючий вогняний спис угруз в серце старої. Вона повільно сповзала на підлогу. Останнє, що вхопила її згасаюча свідомість – невимовно красиві карі очі її доньки на фоні сліпучого сяєва, що лилося згори. Похоронили їх поруч – і матір, і дочку.
Я нещодавно навідалася в село, зайшла на цвинтар, розташований на горбі. Навкруги – тиша, спокій. Крізь тонкий шар снігу пробивалася суха жорстка трава. Сумно. Віддалік примітила кущик шипшини. Гілки якісь безживні, аж почорніли. Зима...- З фотографії на мене дивилася спокійна, усміхнена вчителька, сільська улюблениця. Що пришлось їй пережити на світанку того страшного ранку – важко уявити. Люди виживали в пеклі війни, а тут гине людина від звірячих, ницих інстинктів не чужинця, а односельця, свого ж учня. Гірко усвідомлювати, але часто зло перемагає добро і збиткується з нього. Зітхнувши, іду вниз. Легкий вітерець розправив рідку траву. Шипшиновий кущ стріпнувся, зашелестів. І тоді над горбиками пролунало тихе, мов зітхання - Ні-но! Ні, шипшина не спала. Просто дрімала, заколисана стужею, але і уві сні кликала свою незабутню подругу, яка приходила кожної весни помилуватися незвичайними дикуватими квітами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494829
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2014
автор: Галина Будянська