І
Все почалось, як і у всіх нормальних людей, в пологовому будинку. Але на цьому все нормальне в ній закінчилось. Мама взяла її на руки і ім’я саме зірвалось з вуст : Віра. Чому саме Віра, спитаєте ви? Все дуже просто. А все просте – геніальне. Як жити без віри? Без неї вона б не народилась, без віри в наступний день і в те, що все буде добре, якщо не зараз, то потім. Але обов’язково буде.
Віра….від народження вона була іншою. Темно-карі, як авантюрин, очі, дивно довгі пальчики на руках. Санітарка, побачивши її, напророкувала дівчинці велике майбутнє піаністки. Та й мама в цьому не сумнівалась. Віра ще в животі реагувала на музику. Особливо їй подобався Шопен. Його мелодії були для неї і колисковими, і навпаки, змушували її боротись за своє, ще зовсім маленьке життя. Цей маленький клубочок став величезним, довгоочікуваним щастям, і так хотілось вірити, що це щастя вона ніколи не загубить.
Настав вирішальний день, день повноліття, день старту нового та дорослого життя, пошуку своєї дороги, по якій вона буде йти від початку до кінця. В цей день Віра хотіла виглядати ідеально, так само як і її життя до цього дня. Плаття яскраво-червоного кольору, яке вигідно виділяло її тоненьку талію, професійно нанесений макіяж, чорні туфлі. Останній погляд в дзеркало був довгим. Здавалось, що коли Віра вийде з кімнати, щось зміниться в ній назавжди. Тому їй так хотілось закарбувати в пам’яті всі деталі.
- Мила моя, виходь вже. Всі чекають тільки на тебе. – збив її з толку мамин голос.
- Уже біжу, мам. Уже біжу. А тато вже приїхав?? Мам?
Та її вже ніхто не чув, мама вже давно вийшла з будинку на задній двір, де для Віри влаштували грандіозне свято, з фуршетом та сценою, звідки лунала музика.
З самого ранку у Віри було погане передчуття, вона не могла знайти собі місця. Спочатку думала, що це через свято, та серце підказувало їй, що цього разу все піде не так.
- З Днем Народження тебе! З Днем Народження тебе! З Днем Народження тебе, Віро! Ми вітаєм тебе! – лунало з усіх сторін, коли дівчина нарешті зважилась вийти.
Багато криків, поцілунків, привітань, подарунків. Побажань було найбільше. Бажали всього: здоров’я, успіху в навчанні, в майбутній роботі, хорошого чоловіка знайти, обзавестись власним житлом. Та головних слів, які знав тільки тато, вона чекала найбільше. Віра з посмішкою на обличчі підходила до кожного столика, віталась, про щось говорили, а точніше зовсім ні про що. А серце її обпікало душу , як сонце тіло. Та свято тривало не довго. З передніх дверей почувся знайомий крик:
- Соню, Соню! – чулось.
Віра зразу його впізнала. Це її улюблений і розуміючий все дядько. Та чому він такий стурбований? Серце впало під землю. Що сталось?- промайнуло в голові. Та дядько, кинувши тільки жалісливий погляд в її сторону, пройшов і почав щось тихенько розказувати її мамі. Через секунду вона почула сильний крик мами, а далі все попливло перед очима, все потемніло, світ потемнів. Прийшовши в себе Віра зрозуміла, що лежить на кушетці в кухні і над нею зібрався натовп. Всі метушились, намагались допомогти, питали про самопочуття. Та зараз, все чого вона хотіла це знати, що сталось. Серед багатої кількості облич вона побачила мамине, та очі її ніби потускніли.
- Віро, тата більше нема. – все, що змогла вичавити з себе мама крізь струмок сліз, який котився по щокам.
А далі початок кінця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494512
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2014
автор: Finding Myself