Дах 9-ти поверхового будинку. Він стоїть на самому краю, наполовину тулуба перегнувшись через поручні. Якщо зараз стрибнути, він буде мати лиш пару секунд вільного падіння. А потім земля візьме його в свої обійми. Знання того, що секунди будуть тягнутись цілу вічність, лякає. В останній момент можна і передумати але буде пізно.
Він не раз задумувався над цим питанням. Доля не нагородило його, майже, нічим. Таке рішення, його повністю задовольняло. Дивно. Він був вихований в майже релігійній сім’ї і знав, що самогубство, це найбільший гріх та прокляття. Самогубці попадали в пекло, а їх душі будуть горіти у вогні. А демони будуть розривати їх на куски. Цілу вічність. Але його це мало турбувало. В такі моменти пам'ять про це просто зникала. Він не був меланхоліком. Просто занадто багато смутку припало на його життя.
“Така доля” – казав він. І тільки сумно посміхався.
Одного разу він майже зважився це зробити. Переліз за поручні, притаївся щоб знизу його ніхто не замітив. Невеликий рух і він злетить. Полетіти звідси далеко-далеко. Без жалості та смутку. Туди де все буде добре. В його голові промайнуло ведіння як це все буде виглядати з боку. Які переживання та почуття будуть. Вдих, видих і невеликий крок. Але раптом в голову прийшли саме ті думки, моменти через які люди хочуть жити. Батьки, брати, сестри, друзі. Почуття радості, згадка як дико билось серце при першому поцілунку. Осмислення моментів щастя які повністю захоплювали його. В такі моменти здавалось, що все по-плечу. Тому, що поряд вірні друзі та є людина якій хочеш подарити весь світ і поки вона буде поруч всі проблеми, то повна дурня. Все це вже було. Дійсно, все пройшло. Ще крок і все, що його зв’язувало з цим світом зникне і він зникне.
Але нічого не сталось. Це не вихід і не рішення. Це занадто просто для нього. Занадто легко. Він підкурює цигарку. Легені заповнюються молочно-сірим димом. Отрута, але зараз це немає значення. Темно-сині хмари заполонили небо. Блискавки та грім витворяють неповторні світлозвукові ефекти. Такі моменти запам’ятовуються назавжди. Його не хвилювало те, що сюди він прийшов щоб зробити зовсім інше. Дощ! Бажання промокнути до нитки. Треба йти додому.
- На сьогодні роздумів хватить – каже він собі та спускається. Вулиці залило, що і не пройти. Під під’їздом стоїть дівчина ховаючись від дощу та кутається в якусь кофту від холоду.
- Цигарку? – Пропонує він. Можливо це запитання змінить все його життя.
30 липня 2011 року м. Тернопіль. 16:10
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494467
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2014
автор: Andry Monk