Я думала довіритись тобі,
Я думала мені це справді треба,
Тримати руку твою у пітьмі,
Яка не відпускатиме від себе.
З тобою я ненавиділа час,
Від нього залишалися секунди.
Він був, як всі, тотально проти нас,
Та навіть невблаганніший, ніж люди.
І ці наші нічні скупі розмови,
Поки між нами задихався блюз,
Ми стали ворогами навіть в мови,
Коли казали один одному "Люблю".
Від твого пекла п'яно, як від тебе,
Мені відомі ці "лукавості" ходи,
Тому у наших роздяганнях проти неба
Немає ні краплини наготи.
Ми двоє вороги самі для себе,
Як два несамовиті поїзди,
Що летять сліпо там де тихо треба,
забувши про всі правила їзди.
І коли Я кричу "Іди від мене!
"Залиш мене в спокої! Не тривож!"
Хіба тебе це хоч на крок прожене,
Від моїх ледь стоячих огорож?
Я мріяла пропасти у тобі,
Так чесно, ніби дійсно треба,
Ти приручав уста мої німі,
А я втрачалась коло тебе.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494127
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2014
автор: marta_kraus