Я була колись райським куточком.
Звабливо
На деревах моїх щебетали пташки.
Я пишалась веселим струмочком,
що живо
Біг віки до великої мами-ріки.
На його бережках - у траві,між корінням
Копошився невтомно бідовий народ...
А зозулине кУку і трель солов'їна -
Як одна з нагород,що дарує Господь.
Та в минулім столітті щось трапилось грізне...
І донині здригаюсь від згадки про те.
У той день пролетів птеродактиль залізний
І щось випало з нього смертельно круте.
Зі страшним завиванням неслося на мене
І упало якраз у веселий струмок,
І в ту ж мить спалахнула гієнна пекельна
І загинув безвинно мій райський куток.
Утворилася вирва смердюча й глибока.
Поступово болото сховало її...
Лиш ворони літали та зрідка сороки...
Перестали співати мої солов'ї.
Я ще мала надію,ждала порятунку -
Сподівалась на добрих,розумних людей,
Та нікому на спало чомусь і на думку
Щоб забрати багнюку у мене з грудей.
Навпаки - звідусіль поповзли динозаври...
Але - ні! Динозаври таке б не змогли.
Із помешкань людських,ваших вулиць,базарів
Весь непотріб до мене везли і везли.
Був веселий струмок...як згадаю - заплачу...
На деревах моїх щебетали пташки...
Поховали живою - вже й неба не бачу,
Лиш, неначе над трупом, кружляють круки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494114
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 22.04.2014
автор: Михайло Гончар