Сьогодні тяжко жити стало,
У грудях серце різко зжало,
Посохло в горлі так зненацька,
Прийшла пора оця – вояцька…
Заснули хлопці вже в бою,
А я все господа молю,
Надати сил тим матерям,
Що сльози ллють все по ночам…
Та що ж робити? Такий час,
Усім начхати вже на нас,
Людей же сильно розлютили,
Ми руки ще не опустили!
Покажем ще, яка в нас воля,
І вірна в нас козацька доля,
Вона тяжка, але підвладна,
До ворогів же – безпощадна!
І ми доказуєм щоразу -
Ми не живемо за наказом,
Ми все прощаємо, але…
На жаль, диявол ще живе…
Він крушить все, що є у нас,
Негоди шле нам повсякчас,
Та лише люди в нас могутні,
І сили наші незабутні!
Та ні! Не хочем ми війни,
Та Боже збав і борони,
А це все ті, що їм все мало,
Грабують нас вони зухвало…
Нашим краєм уже марять,
Тихо руки потирають,
Готують зброю і солдатів,
Будують безліч казематів…
Вони жадають ще чогось,
Гадають, в бій ми кинемось,
Та нам цього зовсім не треба,
У нас же інша є потреба!
Потреба вільного життя,
Легкого, милого буття,
Без війн, огнів і пострілів,
Брудних і злих всіх задумів...
В нас люди щирі і завзяті,
В нас голови у верх підняті,
До того, що живе, святе,
У кращий світ усіх веде…
Ми на вершині почуттів,
Ми на вершині усіх злетів,
Ми краще, що Господь створив –
Самим собі Він нас довірив…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492516
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.04.2014
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska