Ми таки сусіди із тобою.
Тільки тато в тебе – сатана,
той, що всім погрожує війною,
аж запахла трупами весна.
Я її уже і не чекаю.
Ти на неї очі не звела.
І за що на цей раз, я не знаю,
ти на мене руку підняла.
Я уже покарана тобою
ще у роки лютого Петра.
Ненависть прощається любов’ю,
та умита сльозами і кров’ю,
я віки не бачила добра.
Убивала і тоді нізащо,
та і досі, як воліє цар,
утинаєш все моє найкраще,
а мені лишаєш яничар.
Із мерзоти витворила хана,
що тебе поставив дубала,
одурила пасинків Богдана
і діла Мазепи прокляла.
Удаючи сироту казанську,
б’єш за пряник довгим батогом,
а тепер і Таврію татарську
ти своїм злизала язиком.
Все шукаєш місію до сказу:
то Чечню, то Грузію, то трон
на вершині вічного Кавказу,
вічно попираючи закон.
Та якщо панують фарисеї,
не чекай ні щастя, ні добра.
Є і буде істина стара –
захлинешся кровію моєю,
будеш підколодною змією
і у чорта лисого сестра.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492028
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.04.2014
автор: I.Teрен