Відгуркочуть громи, вітер хмари розвіє... Зірветься
з моїх скронь сивина у останній тривожний політ.
Спопеліє весна та чомусь, та чомусь не минеться
те на чому живе мій маленький загублений світ.
Ще розсіється дим, постираємо сажу з обличчя,
заспокоїться сон. Ця зима розтривожила сни.
Ще у безвість підуть ті нестримно нудні протиріччя.
Ще так хочеться знов, пам*ятаєш? Тієї весни.
Не прощався, не йшов... І на це колись вистачить часу,
мов рефреном звучить - не тривожся - ще довге життя,
та чомусь не мине - не банальні усі мої фрази,
хоч, ти бачиш тепер, що сьогодні так часто мовчать.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490203
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.04.2014
автор: Мак Леланд