Мій дорогий дідусь Омелько Савич
(А в паспорті він звався Омеляном)
В житті не мав ні почестей, ні слави.
Він був звичайним, як усі селяни.
Знав достеменно, що землиці треба.
Слухняною була в руках лопата.
Перекладати гній в бурти не гребував,
Радів, коли добра цього багато.
У жнивний час його коса з грабками
Рівнялася до двох чи й трьох звичайних.
Йшов першим. Так, як ходять криголами.
І це для багатьох було повчальним.
Сини на фронті. То й за них старався.
Він здалеку привіз дерева-сливи,
Він няньчив їх – і прийнялись на диво,
Усенькому селу були окрасою.
Ніхто не скаже, щоб він люто сердився
Або ж когось насварював, примушував.
Проста людина лагідного серця –
Він світлу мав, завидно чисту душу.
Як зараз бачу, воду на коромислі
Через колгоспний сад несе неквапом.
І, як ніколи, розумію помисли,
Якими жив – до болю не фасонисті.
І на папір цей сльози мої капають.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490030
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.04.2014
автор: Ніна Багата