Чорніє синім покривало,
Гаптоване зорінням дно.
Між подихом сльоза упала?
Скотившись вниз дитячим сном.
А вітер дме і хмари линуть
У темінь, як до свічки міль.
І лиш мене все не покинуть
Думок примари, їдкий біль.
Він душу вузликами в’яже
І ниє, мов побитий пес.
І тиша, і ніхто не скаже...
Не закричить ніхто з небес...
Бо там дме вітер й линуть хмари,
А з-за них місяць визира,
Й підморгує отим примарам
Що вже в танок ідуть. Пора...
Пора вже, певно, простягнути
Їм руки – хай візьмуть й ведуть
Туди, де можна позабути
Й нарешті солодко заснуть!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489748
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2014
автор: Андрій Майоров