Сміється небо в позолоті сонця.
Хмарок не видно-чисте,як сльоза.
І усмішка його в шибках віконця
Прозоро-синя,ніжна як вода.
Небесна далечінь до себе манить.
Піднятись би і птахом полетіть
Туди де очі неба сонцем сяють.
Де серце завмирає,не болить.
Та не пускають в небо перепони.
В нитках гріхів запуталась душа.
Покинути би їх,стою на видноколі.
Піднятись хочу,але крил нема.
Забула я,що крила загубила
Коли із раю вигнали мене.
За те,що я не того полюбила,
За те,що смертне з вічним не живе.
Як небо не зустрінеться з землею,
Так я не стану з милим на поріг.
А обрій вдалині зразок обману,
Що ти в душі своїй,моїй зберіг.
Сміється небо в позолоті сонця.
Хмарок не видно-чисте,як сльоза.
З надією дивлюсь в шибки віконця,
Де загубила своїх два крила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488902
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.03.2014
автор: кацмазонка