Не знаю, що мені робити
І як на цьому світі жити.
Все ніби добре, та насправді
Життя ламає наші плани.
Мені так хочеться любити
Себе, людей і все на світі,
Та серце, ніби, кам’яне,
Душа реве, а потім, наче, мре.
Я чую голос! Не один?
Їх два! Вони говорять!
Обидва хочуть донести,
Що жити важко і непросто.
Я знаю, та чому тоді
Стараюсь все я так спростити,
Байдуже ставлюсь до близьких
Та егоїзмом прагну жити?
Хіба це вихід?
Коли ж я зможу все оце змінити?
Коли зумію світ цей знову полюбити?
А все було інакше!
Колись любити я могла.
Була мала, неповоротка…
Була дитям щасливим,
Маленьким, радісним, мрійливим.
Дитя любило сонце,
Світ і спів птахів,
Звичайно також і своїх батьків.
Та де це ділось?
Куди запропастилось?
Пропало? Зникло? Заховалось?
Та ні, лиш егоїзмом
В серце увірвалось!
Увірвалось ще і щось нове…
Нове, зловіще і сумне.
І раптом барви щезли всі,
А мрії сутності утратили свої.
Життя не має більше сенсу,
А, може, й має, але де він?
Усе це прагнуть донести
Мені оці два голоси!
Вони звучать у голові.
Один живе і мріє далі,
А другий наче креслить це,
Та егоїзмом криє все.
Той другий все заполонив,
Добро і радість в першого відбив.
Між ними вічна боротьба!
Коли ж закінчиться вона?
Хто виграє у битві цій?
І так триває досить довго.
Той другий – демон, вічний ворог!
А перший – ангел, добрий, чуйний,
Мрійливий, щедрий й дружелюбний.
Як вже казала, боротьба!
Жорстока, сильна й нелегка!
Хто переможе я не знаю,
Але терпіння вже давно не маю!
Я не живу, я помираю!
У цьому винен егоїзм,
Але як вмру чи зникне він?
Не зникне! Буде жити вічно!
Погубить все… ось так зловіщо.
Тож мушу жити, сили всі зібрати
Стерпіти все і подолати
Оцей жагливий егоїзм.
Що моє серце полонив.
Я пам’ятаю, була добра,
Була щира, чуйна і мрійлива,
Тож нею й лишусь!
Точно знаю, що демону оцьому
В житті ніколи не програю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487351
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.03.2014
автор: Juliet