Ростислав Дуров
Шумлять степи, співа гаї,
Подекуди пташки щебечуть,
Та вже не так, як деколись
Й посеред дня приходить вечір…
Густим туманом накрива
Усі дома, усю країну…
Уже відплакали нива,
І цвіт утратила калина…
Накриті очі полотном
З омани, зради, гніту й гніву…
Зрубали вербу під вікном
І звели стенд «За Україну!»…
І поки всіх тягнуло до зірок,
Що в колі, та на синім фоні,
Забули герб свій та слова,
Під котрі притуляли до грудей долоні…
… Шумлять степи, співа гаї,
Подекуди пташки щебечуть,
Та все це тільки уві сні,
А наяву царює вечір…
Пройшли літа безповоротно,
Лишивши рани у душі…
Невже це все було марнотно?
Невже не скінчаться дощі?!
Невже діди наші в боях стрічали безголов’я,
Щоб перекреслили історію тепер?!
Невже фортеці будували потом й кров’ю,
Щоб зараз жив у них міліардер?!
Невже і досі Дніпр реве та стогне,
Щоб у його глибинах спочива сміття?!
Невже на засланнях Шевченко сохнув,
Щоб зараз його «Сон» вертали до життя?!
Невже за те, відродження боролось,
Котре диктатор знищив у стіни,
Щоб шовіністами ставала молодь,
І щастя йшла шукать на чужині?!
Невже?... Невже?... Невже?... Невже?...
Невже?... – Не хочу й знати навіть!
А все, що треба знати – береже
Моя душа і вірна мені пам'ять!...
…Мій рідний край-він створений з Любові,
Моя країна сповнена Краси,
І навіть взимку вІтру колискові
Мені сміються поцілунками весни!
Мені промінням посміхається Тичина,
Польотом думки чарува Сковорода,
Тож посміхайся й ти, чарівна Україно,
Вічно-кохана матінко моя!
Лиш посміхайся, і тоді настане
День, в котрий кожнеє твоє дитя
Прокинеться, згадає та заявить :
«Я – Українець!...До глибин буття!»
Лиш посміхайся, й знову заспівають
Сади, степи, галявини, гаї…
І змерзлії серця тоді розтануть,
Як серенадами злетяться солов’ї…
…Нехай твоя усмІшка вічністю цвіте!
Нехай у твому небі щастя не згасає!
Пишаймось, браття, вже бодай за те,
Що нашії серця по-українськи грають!́
http://vk.com/grost_rof
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486819
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 19.03.2014
автор: GRost Rof