Віють вітри то східні, то західні.
Грізний сіверко віття пружить,
Ми ж, селянськими душами лагідні,
Хоч сумуєм, продовжуєм жить.
Час збігає, коротшає, вузиться,
А за ним вся громада спішить –
Доганяють, товкуться, вовтузяться,
Хто уміє, хто учиться жить.
Нині все у нас ділиться-множиться,
Облік строгий: моє – не твоє,
Дебет-кредит скрегоче, як ножиці,
І довірливі душі псує.
Хто як може, так нині і ,,крутиться",
Треба всюди встигать, поспівать,
Від гонитви аж в серці марудиться,
Де там – пісні батьківські співать.
Та – мине! Схаменемось, як водиться,
І прийде наш омріяний злет,
Бо душею кривить не погодиться
Український наш менталітет.
Бо нав’язане все, запозичене,
Всю цю хтиву торгашеську суть,
Це сміття, ярликами насичене,
Бузькі хвилі у море знесуть.
Хай навіки затямлять зневажливі –
Щоб ламати зневіри стіну,
Не потрібні нам західні важелі –
Ми вже знаєм їм дійсну ціну.
От і я ризикнув, незбайдужений,
Подолать поетичний Парнас,
Щоб сказати у час цей напружений,
Щоби гордо сказати про нас:
Ми народ! Не бур'ян на узбочині,
Ми від поля всі, від колоска,
Хай пощезне облудне оточення,
Нам не личить блискуча луска.
Хай там віє зі сходу чи з заходу,
Хай сквозить про московський тандем,
Ми – на рідній землі, сієм злагоду,
Як пожнемо – щасливі підем.
[b]27.05.2004.
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485455
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2014
автор: Ник.С.Пичугин