ЧАСТИНА I
На тому березі ріки
Ячменю й жита колоски,
Що вбрали схил як в рушники;
І полем шлях ліг напрямки
До брами замку Камелот.
Туди й сюди там люди йдуть,
І бачать – лілії цвітуть,
Що біля острова ростуть –
Круг острова Шалот.
Осики й верби у тремтінні,
І вітру ніжне шепотіння,
І хвиль на річці мерехтіння,
Що у невпинному стремлінні
Біжать до замку Камелот.
І сірі стіни оглядають
Поля, де квіти розцвітають,
А тихий острів укриває
Там Леді із Шалот.
Схилились верби край води,
Де барж хвилюються сліди
За кіньми вільної ходи,
І човен легко мчить туди,
Де видно замок Камелот.
А чи весела, чи сумна?
А чи стоїть біля вікна?
Чи знана в краї цім вона,
Та Леді із Шалот?
Лиш женці у час ранковий
Між ячменів остюкових,
Чують пісню загадкову
З-над ріки, що мчить казково
Вниз до замку Камелот.
Місяць заблищав рогатий,
Вечір. Час снопи складати.
Люди шепчуть: «Це заклята
Леді із Шалот».
ЧАСТИНА II
Вона впродовж ночей і днів
Тче тканку барвних кольорів,
І чує, що прокляття гнів
На ній, лиш спинить свій порив,
Щоб глянути на Камелот.
Проклять вона не знає суть,
І руки безупинно тчуть,
А решту хоче все забуть
Ця Леді із Шалот.
І відсвіт дзеркала малого
Дає, без погляду прямого,
Для неї зміст життя земного
І бачить там вона дорогу,
Що в’ється просто в Камелот.
Там видно вигини ріки,
Сільські похмурі простаки
І у червоному жінки
Проходять повз Шалот.
Бувало – купочка дівчат,
На тихім конику абат,
Стрункий юнак – пастух ягнят,
Чи паж, одягнутий в шкарлат,
Йдуть мимо в замок Камелот.
А часом в дзеркалі мельком
Проїдуть лицарі верхом,
Та не схиливсь ніхто чолом
До Леді із Шалот.
Тож зайнята тканням своїм
Пейзажу в люстрі чарівнім;
Там часто в спокої нічнім
Йде погреб з факелом тремким
І з музикою в Камелот;
То в місячних ночах ясних
Йдуть любо пари молодих.
«Я хвора від думок сумних» –
Це Леді із Шалот.
ЧАСТИНА III
На постріл лука вдалині
Він їхав полем на коні,
Горіли сонячні вогні
На мідній лицарській броні,
Це – гордий Ланселот.
Він на щиті картину мав –
Там лицар на коліна став,
Вклонившись дамі. Щит сіяв
В полях узбіч Шалот.
Вуздечка в сяйві камінців –
Немовби гурт зірок яснів,
Що у Галактиці висів;
Дзвінок на упряжі дзвенів
Коли він їхав в Камелот.
На портупеї ріг звисав,
Що сріблом-золотом сіяв,
І дзенькіт зброї пролітав
В полях узбіч Шалот.
І під погожим небосхилом
Каміння на сідлі сліпило,
Плюмаж і шолом – все горіло
Немов одне жарке горнило
Коли він їхав в Камелот.
Як в ночі пурпурний декор,
Розшитий в зоряний узор,
Мчав бородатий метеор
Над мовчазним Шалот.
На лобі промені сіяли,
Копита чищені ступали,
І чорні кучері спадали
З-під шолома униз недбало,
Коли він їхав в Камелот.
Показавсь він над рікою
Тінню в дзеркалі хисткою,
«Тіра-ліра» – над рікою
Співав Сер Ланселот.
Ткання покинула й верстат,
Зробила крок до чорних ґрат
І бачить лілій водних сад,
Плюмаж, цвітіння, сяйво лат,
Вона там бачить Камелот.
Ткання її униз летить,
Надвоє дзеркало тріщить,
«Прокляття на мені!» – кричить
Ця Леді із Шалот.
ЧАСТИНА IV
Буремний схід шумів вітрами
І грався жовтими лісами,
Ридав потік між берегами,
Лилося небо вниз дощами
Над замком Камелот.
Спустилась. Стала над водою,
Де човен плавав під вербою,
На ньому вивела з журбою:
«Я Леді із Шалот».
У смерку бачивши хисткім,
Немов віщун, немов крізь дим,
Нещастя у житті своїм –
Безтямним поглядом скляним
Дивилася на Камелот.
І у вечірній тишині
Ланцюг пустила і в човні
Ріка несла неначе в сні
Цю Леді із Шалот.
Лежала в білому, сумна,
Край полоскався полотна,
Неначе лист спадав до дна.
Крізь шум нічний пливла вона
По річці в замок Камелот.
Плив човен поміж берегів,
Між схилів, верб, нічних полів;
Співала свій останній спів
Ця Леді із Шалот.
І чувся спів її урочий,
Що влився у чарівність ночі,
Аж поки кров її дівоча
Не захолола. Згасли очі,
Повернуті на Камелот.
Блищала річка в берегах;
Будинків човен не досяг,
Як вмерла з піснею в устах
Ця Леді із Шалот.
Між веж, балконів і домів,
Між галерей і стін садів
Збіліла, без житття слідів,
Пливла вона між берегів
Безмовно в Камелот.
Горять на пристані вогні,
Прийшли там мешканці сумні
І прочитали на човні:
«Я Леді із Шалот».
А хто це? Що тут? – знать хотіли;
В палаці вікна всі горіли,
Та миттю звуки заніміли
І від страху себе хрестили
Всі лицарі у Камелот.
Лиш Ланселот в журбі сказав:
«Лице прекрасне Бог їй дав
І з милості її забрав –
Цю Леді із Шалот».
Alfred Tennyson
The Lady of Shalott (1842)
PART I
On either side the river lie
Long fields of barley and of rye,
That clothe the wold and meet the sky;
And thro' the field the road runs by
To many-tower'd Camelot;
And up and down the people go,
Gazing where the lilies blow
Round an island there below,
The island of Shalott.
Willows whiten, aspens quiver,
Little breezes dusk and shiver
Thro' the wave that runs for ever
By the island in the river
Flowing down to Camelot.
Four gray walls, and four gray towers,
Overlook a space of flowers,
And the silent isle imbowers
The Lady of Shalott.
By the margin, willow veil'd,
Slide the heavy barges trail'd
By slow horses; and unhail'd
The shallop flitteth silken-sail'd
Skimming down to Camelot:
But who hath seen her wave her hand?
Or at the casement seen her stand?
Or is she known in all the land,
The Lady of Shalott?
Only reapers, reaping early
In among the bearded barley,
Hear a song that echoes cheerly
From the river winding clearly,
Down to tower'd Camelot:
And by the moon the reaper weary,
Piling sheaves in uplands airy,
Listening, whispers " 'Tis the fairy
Lady of Shalott."
PART II
There she weaves by night and day
A magic web with colours gay.
She has heard a whisper say,
A curse is on her if she stay
To look down to Camelot.
She knows not what the curse may be,
And so she weaveth steadily,
And little other care hath she,
The Lady of Shalott.
And moving thro' a mirror clear
That hangs before her all the year,
Shadows of the world appear.
There she sees the highway near
Winding down to Camelot:
There the river eddy whirls,
And there the surly village-churls,
And the red cloaks of market girls,
Pass onward from Shalott.
Sometimes a troop of damsels glad,
An abbot on an ambling pad,
Sometimes a curly shepherd-lad,
Or long-hair'd page in crimson clad,
Goes by to tower'd Camelot;
And sometimes thro' the mirror blue
The knights come riding two and two:
She hath no loyal knight and true,
The Lady of Shalott.
But in her web she still delights
To weave the mirror's magic sights,
For often thro' the silent nights
A funeral, with plumes and lights
And music, went to Camelot:
Or when the moon was overhead,
Came two young lovers lately wed:
"I am half sick of shadows," said
The Lady of Shalott.
PART III
A bow-shot from her bower-eaves,
He rode between the barley-sheaves,
The sun came dazzling thro' the leaves,
And flamed upon the brazen greaves
Of bold Sir Lancelot.
A red-cross knight for ever kneel'd
To a lady in his shield,
That sparkled on the yellow field,
Beside remote Shalott.
The gemmy bridle glitter'd free,
Like to some branch of stars we see
Hung in the golden Galaxy.
The bridle bells rang merrily
As he rode down to Camelot:
And from his blazon'd baldric slung
A mighty silver bugle hung,
And as he rode his armour rung,
Beside remote Shalott.
All in the blue unclouded weather
Thick-jewell'd shone the saddle-leather,
The helmet and the helmet-feather
Burn'd like one burning flame together,
As he rode down to Camelot.
As often thro' the purple night,
Below the starry clusters bright,
Some bearded meteor, trailing light,
Moves over still Shalott.
His broad clear brow in sunlight glow'd;
On burnish'd hooves his war-horse trode;
From underneath his helmet flow'd
His coal-black curls as on he rode,
As he rode down to Camelot.
From the bank and from the river
He flash'd into the crystal mirror,
"Tirra lirra," by the river
Sang Sir Lancelot.
She left the web, she left the loom,
She made three paces thro' the room,
She saw the water-lily bloom,
She saw the helmet and the plume,
She look'd down to Camelot.
Out flew the web and floated wide;
The mirror crack'd from side to side;
"The curse is come upon me," cried
The Lady of Shalott.
PART IV
In the stormy east-wind straining,
The pale yellow woods were waning,
The broad stream in his banks complaining,
Heavily the low sky raining
Over tower'd Camelot;
Down she came and found a boat
Beneath a willow left afloat,
And round about the prow she wrote
The Lady of Shalott.
And down the river's dim expanse
Like some bold seër in a trance,
Seeing all his own mischance--
With a glassy countenance
Did she look to Camelot.
And at the closing of the day
She loosed the chain, and down she lay;
The broad stream bore her far away,
The Lady of Shalott.
Lying, robed in snowy white
That loosely flew to left and right--
The leaves upon her falling light--
Thro' the noises of the night
She floated down to Camelot:
And as the boat-head wound along
The willowy hills and fields among,
They heard her singing her last song,
The Lady of Shalott.
Heard a carol, mournful, holy,
Chanted loudly, chanted lowly,
Till her blood was frozen slowly,
And her eyes were darken'd wholly,
Turn'd to tower'd Camelot.
For ere she reach'd upon the tide
The first house by the water-side,
Singing in her song she died,
The Lady of Shalott.
Under tower and balcony,
By garden-wall and gallery,
A gleaming shape she floated by,
Dead-pale between the houses high,
Silent into Camelot.
Out upon the wharfs they came,
Knight and burgher, lord and dame,
And round the prow they read her name,
The Lady of Shalott.
Who is this? and what is here?
And in the lighted palace near
Died the sound of royal cheer;
And they cross'd themselves for fear,
All the knights at Camelot:
But Lancelot mused a little space;
He said, "She has a lovely face;
God in his mercy lend her grace,
The Lady of Shalott."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485228
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 12.03.2014
автор: Валерій Яковчук