Зійшло весняне сонце над землею,
В обійми взяло луки і поля,
А я скорблю розбитою душею,
Бо вмита кров’ю матінка земля.
Не вгомонився ще той ненажера,
Не зупинять його дні каяття.
Невже людської крові не напився?...
О,Боже дай же сили для життя…
Не для свого,а для тих юних душ,
Для молодих сімей і немовлят.
Тебе я Боже прошу і молюсь,
Вони,як паростки, вмирати не хотять.
Ще до цих пір із згарища війни
Трофеї прадідів нагадують ту мить,
О, Боже захисти від сатани,
Нехай у полум’ї вогню свого згорить.
Земля вкраїнська вже стомилась хоронити
У своїм лоні дочок і синів.
Дай мудрості нам Боже зупинити,
Тих божевільних, ненажерливих катів.
Так хочеться,щоби дощем весняним
Омило спорожнілі душі тим,
Що хочуть залишити чорні плями
На цій землі для нових поколінь.
10.03.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485074
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.03.2014
автор: леся квіт