***
Стоїш, Тарасе, у задумі,
Десятки літ уже стоїш,
Мовчиш…
Нащадки нерозумні
Здають себе за ниций гріш
В лабети адського безглуздя,
В кайдани сірої пітьми.
Вгинає памороч галуззя
Над малодухими дітьми,
Що, не читаючи, читають
Твої апостольські слова,
І сіють лихо в тому краї,
Де зачекались на жнива
Ясної волі, не сваволі,
Плодів зо правди, не з брехні…
Скородить Небо чола кволі
Твоєї темної рідні.
У ріках вічної печалі,
На погорілих сторінках
Безкраї тіні вакханалій
Немудрих носять на руках…
А Ти стоїш і вже століття
В гіркій задумі навіть Бог:
Чом не зійде і не засвітить
Нарешті зірка нетривог,
Нерозпачу і небезміри
Біди,
Свята зоря надій?
О, скільки, сили, скільки віри
В задумі нинішній Твоїй!
(10.03.14)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484854
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.03.2014
автор: Леся Геник