з того самого дня, як у тілі годинника вокзальної вежі
зібралось вдосталь павутиння, що почався зворотній відлік
осіннього часу, як усі ці сигаретні хмари збирались
в загальне очікування, з того самого часу не згасне сонце,
зплетене з волосся замріяних голів.
коли стоїш ти, розбрібненим поглядом вгамовуючи
пташині пригоди, стоїш ти, і вітер, мов налякана мати,
латає спітнілу білизну – бліді хворобливі хмари,
стоїш, а безодня дощу підмигує набряклим оком.
це є те місто, куди потрапляють за фахом провидця,
зі зламаним пір’ям білосніжного спокою.
і той, хто не спить, розливає краплини зілля на ґанок
непорушного місяця, котрий те й робить, що дражнить
замуровані дозрілим вогняним листям вікна.
і болю нема в цих зпалених заживо ліхтарях,
і болю нема в тому серці понурої жінки, що хоче
зписати з небес розклад блукаючих потягів.
зарано казати, на котрий видих випаде сніговий ранок,
але вже зараз сталевий янгол розсікає важке повітря
сирого тисячоліття, щоб забрати з собою
найтяжчі та найпрекрасніші обличчя
осіннього світанку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484397
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2014
автор: Хаген