Глава ХІV
Наближався кінець робочого дня, коли на столі у Сергія задзвонив телефон. – Хто це так пізно? – незадоволено прошепотів він сам собі, простягаючи руку до слухавки. - Вже додому йти, а тут комусь „до біса хочеться попрацювати”!
- Ало! Сергійчику, любий, це ти?
- Так.
- А це я, твоя рибка... Чого ти мовчиш, не впізнав?
- Жанночко! Упізнав я тебе, дорога! Просто, важко так одразу переключитись. Голова забита різними проблемами по роботі. У кінці дня башка вже зовсім не працює.
- Ну, від цього у мене є гарні ліки. Мені випадково дісталися квитки на концерт до Палацу „Україна”. Можемо зараз піти. А Олежик з Геною посидить – я з ним уже домовилась.
- Як прикро! Але у мене саме сьогодні нічого не вийде – на партійні збори треба зараз іти. Буквально хвилин за п’ять я збирався вже виходити.
- Господи! Ну, отак кожного разу – тільки щось спланую, тільки захочу провести з тобою вечір, як у тебе чергові посиденьки, або мітинги. Ти можеш хоч раз „сачконути”.., хоча б заради своєї коханої жінки?
- Жанно! Ти ж знаєш, що я б з радістю провів з тобою час, але... ну, не можу! Вибач! А може ти з дітьми сходиш? Олег Гену на руки візьме.
- А що залишається? Звісно, підемо – не пропадати ж квиткам. Жаль...
- Жанночко!.. Я... хотів одну річ тобі сказати. Ти тільки не ображайся!
- Що таке, любий? Кажи!
- Я хотів тебе попрохати.., ну, хоча б, тоді, коли мені додому у партійних справах телефонують, намагатись українською відповідати. Хоча б пару простих фраз вивчи. Розумієш, мої однопартійці вже і сміються, і дорікають, що у мене сім’я російськомовна.
- Ой! Та, навіщо воно мені зда... Так, так, любий, я спробую! Але ж, ти знаєш, як це для мене важко? І потім, це ж, усе одно, буде ні те, ні се – суржик якийсь.
- Нічого, головне – не боятися. А, з часом, призвичаїшся... Ну, добре, цілую! Ще раз, вибач! Мені треба вже бігти, а то спізнюсь.
- Ну й спізнишся! То що? Багато втратиш? Усе одно, теревенити ще будете до одинадцятої. Діячі не твого рангу, і ті запізнюються. Причому, не на десять хвилин, а на годину, на дві. Кожного разу лише про це й чуєш по телебаченню.
- Не знаю, як там хто, а я, особисто, намагаюсь цього не допускати. Взагалі, я вважаю – людина, яка завжди і всюди запізнюється, не повинна претендувати на високі посади у державі. Якщо ти не можеш навести порядку у самому собі, то як ти зможеш навести порядок у країні?
- Ой, ой! Навіщо такі пишні заяви? І який тут зв’язок?
- А такий! Треба навчитись вирізняти пріоритети – що найважливіше на цей час. Треба розуміти, що, коли ти розмовляєш з кимсь... там... якою б поважною не була ця людина і... тема розмови, тебе у цю мить чекає вся країна. І якщо у тебе повсякденними справами легко ламається порядок денний, то... з такою ж легкістю будуть ламатись і не виконуватись усі твої величні плани державного будівництва, втіленням яких у життя ти так заворожував уяву народу перед виборами. Розумієш?
- Ну, розумію, то й що?
- А те, що власна неорганізованість – це такий стереотип поведінки, який важко перебороти у собі і який кожного разу буде виявлятися як у дрібницях, так і у значних справах. Тому я так вважаю: якщо ти не пунктуальний до жорстокості і до себе і до оточуючих – не йди у велику політику, пожалій народ, якого сином ти є! Йди краще на город та вирощуй гарну капусту! Знайди свою славу на цих теренах!
- Ага, так тебе хтось і послухає! Сам ти достатньо пунктуальний?
- Не завжди, але намагаюсь. До того ж, я у велику політику і не пориваюсь.
- То навіщо тоді тобі оці партійні справи? Аби лише свій вільний час даремно марнувати? Що ти з цього маєш, поясни?
- А хіба обов’язково при цьому мати якийсь зиск? Можеш мені не вірити, можеш сміятися, а я пішов у політику саме з патріотичних міркувань.
- Одне іншому не заважає. Я чомусь думаю, що таких наївних романтиків, як ти, скоро виштовхнуть з політики за законом Архімеда, як чужорідне тіло. Зараз настає час інших героїв, і ти зі своїми переконаннями нікому не будеш потрібен. Треба бути більш прагматичним – якщо вже братись за якусь справу, то наперед планувати, що вона принесе тобі і твоїй сім’ї. Ти лише зрозумій мене вірно – я ж не проти твоїх партійних захоплень, але хотілося б, щоб ти, крім того, ще і думав про те, яку користь можна з цього мати. Так, так - саме користь!
- Ой, Жанно, ми на цю тему вже неодноразово дискутували. Давай відкладемо цю розмову, бо я вже дійсно спізнився. До побачення! – майже скоромовкою випалив Сергій і швиденько поклав слухавку.
***
Валентин кілька днів вагався, чи повідомляти Маргариті через Петера про випадок у Варшавському аеропорту. Та, нарешті, вирішив не хвилювати її даремно, оскільки сам не був остаточно впевнений у тому, що його таки намагались отруїти. При чому, з плином часу ця історія поступово танула у глибинах пам’яті, а з цим усе більше зростала впевненість у тому, що нічого насправді і не було, що все це йому просто здалося. – Менше треба дивитись на ніч американські бойовики, - вирішив остаточно і закрив цю тему.
Саме у цей час з редакції швейцарського наукового журналу Валентин отримав згоду на публікації своєї статті щодо зв’язку між гравітацією і розширенням Всесвіту. Ця подія була настільки несподіваною і довгоочікуваною, що на деякий час відволікла його взагалі від усіх інших подій. Ольга цим теж була спантеличена. Останнім часом у неї почала визрівати підозра, що у чоловіка з’явилось чергове захоплення. Багаторічний досвід спільного життя і внутрішнє відчуття підказували їй, що якась жінка знову закрутила Валентинові голову. Вже збиралась з цього приводу серйозно поговорити, аж тут ця публікація статті. Ця новина сплутала усі карти. – Може цього разу внутрішній голос мене підвів, - подумала Ольга з полегшенням, – і захопився він не спідницею, а підготовкою статті? Таке захоплення може бути не менш сильним. Тим більше, що за стільки років марних намагань раптом перша реальна пропозиція. Від такої удачі у будь-кого голова обертом піде. Хто б міг подумати, що з цих його багаторічних писульок, через які я стільки разів з ним сварилась, таки вийде щось серйозне? Треба буде приділити йому зараз більше уваги, показати, що я його поважаю і ціную як творчу людину. Для нього це буде важливо.
А Валентин, між тим, почав уже хвилюватись, чому так довго нема жодних звісток від Маргарити. – Може не змогла умовити батьків – надто консервативні у них погляди? А, можливо, їй самій духу не вистачає наважитись зізнатись. Якби себе поставити на її місце – не знаю, чи вистачило б мені самому духу сказати батькам таку правду? Та ще й таким батькам!.. Добре, ще два-три дні почекаю, а потім зателефоную Петеру.
Минуло чотири дні, та дзвінка так і не було. Була неділя, тож у понеділок Валентин вирішив, що зателефонує сам. Того дня був один з останніх теплих осінніх днів. Зранку сім’єю поїхали попрацювати на садову ділянку. Сад стояв увесь жовтий і на тлі блакитного неба дарував якусь світлу і прозору радість, до якої вже підмішувався легкий сум за літом, що було, ніби лише вчора. У повітрі стояв стійкий запах диму від спаленого листя, який розносився сивими струменями поміж садами. Дим стелився над землею, і це говорило про те, що скоро треба чекати погіршення погоди. І дійсно, після обіду з’явився легкий вітерець, небо з блакитного стало сірим і напівпрозорим, хоча жодної хмаринки видно ще не було. А ще через деякий час небосхил ніби розділився на дві частини: одна частина швидко почала загрозливо чорніти, а інша, навпаки, набула яскраво-білого кольору. Треба було терміново збиратись і їхати додому, щоб не потрапити під холодний осінній дощ.
Усе ж, як не намагались, від метро до свого дому довелось іти вже під дрібною мжичкою. Втішало те, що ще встигали до передачі вечірніх новин, які за давньою звичкою називали програмою "Час". Зазвичай полюбляли дивитись її разом, розсівшись на дивані та кріслах. Цього вечора Валентин трохи затримався у ванній кімнаті, коли передача вже почалась. Раптом Тетяна почала нетерпляче гукати батька з кімнати:
- Тату, швидше! Швидше іди, тут дуже цікаве передають!
- Що там уже сталося? - трохи незадоволеним голосом промовив Валентин, заходячи до кімнати і витираючи на ходу рушником руки.
- Ось, іди подивись, - показувала дочка рукою у екран. - Показують, як у Вестландії розбився спортивний літак з парашутистами, на якому була принцеса Маргарита. Кажуть, що всі загинули. Їх там шестеро було.
- Як?! Не може бути! – нестримно вигукнув Валентин, хапаючись руками за скроні. Обличчя його у цю хвилину набуло настільки несподіваного вигляду, що це не на жарт налякало як дочку, так і дружину.
- Що з тобою?! Чого ти так переймаєшся? – здивовано почала запитувати чоловіка Ольга. – Щодня хтось гине. Та чого ти мовчиш? Ти поясниш, нарешті, що сталося? Тобі зле?
- Тату, не мовчи! Скажи що-небудь! – розплакалася дочка.
Та Валентин і справді не міг вимовити й слова, оскільки горло йому перехопило болючою грудкою, а очі застилало сльозами. Важко було остаточно повірите у те, що все вже з’ясовано і жодної помилки не може бути. Але ж, сказано було надто категорично, що загинули всі, після того, як у літака з невідомих причин відмовив двигун і він розбився під час вимушеної посадки. Це дійсно не залишало навіть малесенької надії, що щось іще може змінитись. У пам’яті уривками почали спливати згадки про їхні короткі зустрічі, наповзаючи одна на одну. Невже на цьому все скінчилося і немає тому вороття? Мозок не міг сприйняти цього, примушуючи весь час подумки повторювати: - Не може бути! Не може такого бути! Патрісіє, як же так? Невже я тебе більше не побачу?
Напевно, Валентин не відчув, що повторював ці слова не лише подумки, тому що Ольга враз почала торсати його за плечі і питати, про яку Патрісію він говорить. Дали витримувати цю настирливість, не маючи змоги нічого відповісти, не було сили, тому наразі відчув нестримне бажання побігти звідси хоча б на деякий час.
- Залиш мене у спокої!! Пусти! – крикнув у нестямі, вхопив у вітальні куртку і побіг на вулицю. На дворі все дощило. У світлі ліхтарів проносились міріади яскравих краплинок. Асфальт, вкритий тонкою плівкою води, відбивав ці краплинки, ледь помітно бризкаючи в усі боки. Голова Валентина швидко змокла, та він не помічав. Зрозуміти було важко, чому ж так сталось: тільки-но проник у тайну цієї жінки і з нею лиш порозумівсь, одразу й втратив. Чомусь згадалась давня казка про Синю бороду: – Може й я відкрив дверцята кімнати, до котрої заглядати не можна було, за що мене Господь і покарав? - картав себе, хоча й не розумів - у чому, брів темним містом, не розбираючи шляху, ступаючи у калюжі йшов від дому. Єдине, що зрозуміти зміг, як тільки втратив Маргариту – наскільки дорогою встигла стати вона йому. І відчуття це гострим лезом пройшло крізь серце разом з відчуттям гіркої втрати, та породило біль і ніч, крізь темний сум якої бриніла музика – то реквієм квітці кохання, що зрізана безжальною рукою, лиш тільки встигла розцвісти.
Осіннім листям серце вкрило,
Прибило відчаю дощем,
Тяжким камінням придавило...
Чого ж чекать іще мені, чого іще ?
Пішла у ніч ти в мареві печалі,
Дорога та не має вороття.
Душа завмерла в боліснім мовчанні –
Як сталось, що твоє життя,
Неначе зірка, згасло на світанні...
Холодний жовтень плаче за тобою,
Кудись іду я, змоклий вщент;
Не завдавай мені ти, осінь, болю –
Не провіщай мені плакучу долю.
Чого ж чекать іще в житті, чого іще ?
Перед очима з’явився маленький Віктор. Раптом усвідомив, що втратив не тільки жінку, яку встиг покохати, а й сина. Навряд чи вдасться колись його побачити. Кому і що тепер будеш доводити? Хто він для батьків Маргарити? Чи встигла вона їм про нього щось розповісти?
У цю мить Валентинові згадався випадок у Варшаві. Чи не мав він зв’язку з тим, що сталося? Тепер уже остаточно збагнув, що спроба замаху на його життя таки відбулася – нічого не здалося. Одразу стало якось моторошно – за інших обставин він міг зараз не йти вулицею, а лежати у землі на кладовищі. Здригнувся, уявивши себе там. Комусь було вигідно, щоб ми обоє зникли – але чому? Висновок напрошувався лише один: судячи з усього, вигідно це було лише графу Едуарду. Невже він отримав якимсь чином інформацію щодо наших зустрічей? Невже зміг піти на вбивство заради збереження нащадка роду? Просто важко таке собі уявити!
Шляхом, повз який, згорбившись і загорнувшись у піднятий комір, просувався Валентин, мчали з шелестом поодинокі машини, розбризкуючи у боки водяні фонтани. Дощові краплі, стікаючи шкіряною курткою, все більше промочували брюки. Від цього тіло стало потроху тремтіти і Валентин мерзлякувато втягував голову у плечі...
– Стій! - раптом мало не вголос зупинив він самого себе, - але ж, цей клятий Едуард не знає, що у випадку зі мною йому не вдалось довести свій задум до кінця? А якщо довідається, то що мені загрожує? Спробує довести справу до кінця? Мабуть, що так. Що ж робити? Звертатись до нашої міліції сенсу немає – у те, про що я розповім, ніхто не повірить, тільки на сміх піднімуть, а то ще й медичну бригаду викличуть. От, якби можна було якось вийти на розмову з батьками Маргарити, хоча й вони навряд чи повірять моїм доводам. А навіть, якщо і повірять, то може просто не захочуть мати зі мною справу? Хоча.., нехай і так, а все ж, попередити їх та розповісти про свої підозри, все-одно, мабуть треба. Повірять чи не повірять – то вже їх справа.
Валентин відчув, що треба повертатись. Як не було тяжко на душі, та, все ж, від усіх цих переживань та заглиблювань у минуле вже настало якесь емоційне перенасичення. Мозок почав відключатись. З’явилось відчуття порожнини та внутрішнього отупіння. Захотілось лягти під ковдру, накритися зверху подушкою, нічого не чути і нікого не бачити. Хоча й розумів, що вдома треба буде щось говорити і пояснювати. А після такої розмови ніч буде, навряд чи, спокійною. Та, вже якось стало байдуже...
Удома не спали – певно, що чекали на нього. Тільки-но почав роздягатись, як у передпокої з’явилась переполохана дружина.
- Валентине! Де ти був? Що сталось?
- Слухай, дай мені спокійно роздягнутись. Потім поговоримо.
- Що значить – спокійно?! Ти хоч уявляєш, у якому стані ми були весь цей час? Так раптом скинувся й побіг світ за очі у глупу ніч. Я побігла за тобою навздогін, та ж ти так швидко зник, що я й не наздогнала. Ми тут так знервувались. Не знали, куди бігти тебе шукати, куди дзвонити. Що ж ти робиш з нами? Хіба так можна?! І головне – заради чого? Що такого ти там побачив по телебаченню?
Доки Валентин перевдягався, Ольга без упину торохтіла, перемежаючи запитання з голосіннями. Тетяна теж допитливо і стривожено виглядала з-за рогу стіни, не наважуючись вставити своє слово у розмову батьків.
Перевдягатись, чесно кажучи, Валентин не поспішав – не знав як розпочати розмову та й не міг зосередитись, вивести себе з того стану, в який його ввели запаморочливі хвилі пам’яті, що раз-по-раз вимальовували картини коротких зустрічей з Маргаритою, дзвеніли у вухах і не давали звести очі докупи. Нарешті випростався і, не дивлячись у бік дружини, хрипло видавив:
- Знаєш, давай поговоримо наодинці. Таню, іди, будь-ласка, до кімнати, а ми з мамою посидимо на кухні, побалакаємо.
Пройшли на кухню. Валентин, передбачаючи, що дочка спробує підслуховувати, зачинив двері з коридору.
- То що ти хотів мені розповісти? Що сталося? – вже більш спокійним і стомленим голосом запитала Ольга.
- Я... розповім. Усе розповім.... Але... прошу єдине. Я розумію – те, що ти зараз почуєш, може викликати і недовіру, і бурхливі ревнощі... Знаєш, давай домовимось ось про що: усе це стосується людини, яка загинула. Розумієш? – її просто вже немає у живих. Тому... ну-у – що б я зараз тобі не розповів, не кажи нічого поганого на її адресу. А мені можеш казати все, що завгодно. Всю провину я беру на себе, – ледве закінчив Валентин з клубком у горлі. Намагався стриматись, але на очах знову забриніли сльози.
- Нічого не зрозуміла... Що ти кажеш і за кого? Хто загинув?!
- Ну.., ти ж сама бачила… У новинах.
- Що я бачила?! Що розбився літак з парашутистами, у якому була принцеса Маргарита. То й що? Там якась Патрісія ще була? Хто вона така – твоя знайома? Ти ж це ім’я називав? І звідки ти знаєш, що вона дійсно там була?
- Патрісія... Як тобі пояснити?.. Ну-у, це і є Маргарита. Тобто, спочатку вона була Патрісією, а потім... зізналась, що, насправді, не Патрісія, а Маргарита. Але... для мене вона, все одно, була Патрісією.
- Що за нісенітницю ти верзеш? З тобою, взагалі, все у порядку? Ти не захворів?
- Та нічого я не захворів! Маргарита загинула! Що тут ще пояснювати?! Це вона – з нею я був знайомий!
- Ні, тобі мабуть, таки зле! У тебе явно манія величі. А ти сам хто – Наполеон? Що коїться з тобою?!
- Ох... дай мені зібратись з думками. Краще... давай так – я спробую все по-порядку розказати, а ти мене тільки не перебивай, а то я зіб’юсь.
- Не віриться вже мені, що ти щось путнє можеш сказати, але добре – кажи. Але кажи так, щоб хоч щось можна було второпати. Не плутай, а кажи все прямо.
- Ну от... значить так... Кілька років тому, коли я був у відрядженні у Вестландії, познайомився на вулиці з дівчиною, яка назвалась Патрісією. Ну, була у мене причина серйозна, щоб підійти до неї.
- Яка причина?! Що, мало таких причин було у тебе в минулому? Хоч би вже не брехав!
- Ольго! Я ж просив не перебивати. Лаятись потім будеш. Познайомились... Ну, так уже сталось! Потім вона мені місто показувала. Гуляли ми до вечора. Зізнаюсь – запаморочила вона мені голову, а може... – я їй. Хтозна?.. Але провели ми потім вечір у мене в готелі, трохи випили. А потім... як це сказати: хміль у голову ударив, біс поплутав, чи ще щось – згрішив, каюсь...
- Боже мій!! - не витримала і розплакалась Ольга. – Я так і знала, що всі твої відрядження – лише про людське око! Ти там лише гулянками і блудом займаєшся!
- Та заспокойся! У нас тільки один раз усе й було. Повір! Чесно кажу! Потім така каша заварилась, що вже не до того було.
- Яка каша?! Що ти мені очі замилюєш! Що, перший раз?! А з Ларисою з машбюро як ти крутив? А зі студенткою-практиканткою? Думаєш, забула все? Пробачила?!
- Ну от, згадала позаторішній сніг. Коли це було? Молодий був, дурний, кров гаряча була. Потім я ж став більш серйозним, урівноваженим. Хіба не так? Я ж стільки років ні на кого більше не заглядався! А тут – ну так сталося. Ще раз чесно кажу – це було лише раз!
Однак, заспокоїтись Ольга вже не могла, як не намагався вгамувати Валентин цей потік сліз і голосіння. Пройшло не менше півгодини, доки все це поступово не перейшло у тихі схлипування. Пара значною мірою була випущена і на зміну їй прийшла емоційна втома. Завдяки цьому звістка про те, що у результаті цієї подружньої зради народилась дитина, була зустрінута вже не так бурхливо. Проте, коли розповідь дійшла до того, як Валентин дізнався, що Патрісія – це Маргарита, дружина знову підняла лемент:
- Що ти з мене дуру останню робиш? Мало ти наді мною познущався, мерзотнику?
- Послухай, мені зараз не до сміху. Не треба так... Людина загинула, хіба можу я у таку хвилину жартувати? ...Кінець кінцем, у мене фотографія є з нею.
- Як фотографія?! Не вірю! Де? Де?
Валентин приніс фото, протягнув дружині. Ольга довго вдивлялась, наближала і відводила фотокартку, примружувала очі.
- Ти хочеш сказати, що ця молодичка у джинсах і темних окулярах і є Маргарита? ...Не вірю. Щось тут не те...
- Їй доводилось трохи маскуватись, щоб її на вулиці не впізнали. Придивись уважніше до рис обличчя – це вона і є. Ну, навіщо мені тебе дурити? Я ж уже і так усе тобі відкрив, то що ще тут приховувати?.. Не можу спокійно дивитись на неї, просто не вірю, що цієї жінки вже немає в живих! – Валентин знову почав витирати очі. – Віктора жаль – сиротою залишився... А діди за мене нічого не знають. Я для них – ніхто...
- Господи! Та звідки ти знаєш, що це саме твоя дитина, а ця жінка - Маргарита? Я думаю, що це просто якась аферистка і шантажистка, а ти повівся на її розповіді, як Буратіно.
- Яка аферистка?! Ти що? Вона два роки сама виховувала свого сина і жодних претензій до мене не мала!
- А чого ж ти до неї приїздив? Що, завів собі іншу сім’ю “на стороні”? Зрадник! Негідник! Стільки часу приховував від мене, що вже іншу сім’ю завів!.. І не загинула ця самозванка Патрісія! Не вірю! От побачиш – вона ще об’явиться і пред’явить свої права! А ти побіжиш за нею навшпиньки! Хіба я не бачу, як ти до себе притискуєш цього байстрюка?
- Ольго, перестань! Не збирався я нікуди втікати! Але ж, зрозумій мене – сина побачити теж хотілось. Зрозумій і вибач.., якщо зможеш.
- Не вірю, - продовжувала стенати Ольга, – жодному слову твоєму не вірю. Ти розрушив сім’ю і кинеш нас усе-одно. Ну й – скатертиною дорога!
- Куди я піду?! Загинула вона! Ти зрозумієш мене, кінець кінцем?! Загинула! І ні за кого вона себе не видавала, а, навпаки, приховувала від мене, хто є насправді. Я сам випадково розкрив цю тайну. Я ж тобі не всі подробиці розповів. Ти знаєш, як це сталось? Дивився по телебаченню сюжет у новинах, як святкували день народження Маргарити, і побачив там серед гостей Віктора на руках у бабусі, а коли з будинку вийшла його мати, то він кинувся до неї – це й була Маргарита. Ось так... Тільки після того, як я це розповів, Маргарита зізналась, хто вона є.
Почувши це, Ольга раптом пошматувала фотографію на клаптики і схилила голову до столу, сховавши з плачем голову у ліктях. Вона відчула себе цієї миті ще більш приниженою. Здалось, що з такою претенденткою на місце у серці Валентина, навіть з мертвою, вона конкурувати не зможе. Було таке враження, що той будинок сімейного благополуччя та затишку, який будувала всі ці роки, почав розвалюватись, ніби складений з кісточок доміно.
Так, з самого початку не було у них якогось особливого палкого кохання. Скоріш за все, це можна було назвати договором про спільне будівництво сім’ї, який за багато років спільного життя поступово став настільки невід’ємним від самого сенсу існування у цьому світі, що вже не могла собі уявити, як можна було б жити інакше. Були важкі моменти, коли вимушена була йти на певні компроміси, а то й просто заплющувати очі на деякі речі заради збереження усталеного порядку речей. І от, тепер раптом серцем відчула, як захиталося під ногами підґрунтя цього будинку, що багато років щиро вибудовувала як сама розуміла. Що далі? Знову піти шляхом компромісів і спробувати ще раз полагодити те, що розвалилось? Чи вистачить наснаги і головне – бажання? Як йому вдалось причарувати цю принцесу? Просто у голові не вкладається! Що такого він їй міг говорити, чого мені не говорив? Казанова!
Валентин, між тим, намагався якось пробитися до свідомості дружини, яка, здавалось, зовсім його не чула. Заспокоював, просив вибачення, умовляв зрозуміти, хоча й розумів, що на цей момент це, мабуть, не має жодного сенсу. Нарешті, Ольга підвела голову, відкривши трохи пом’яте скам’яніле обличчя.
- Я думаю.., після того, що сталось, нам, певно.., краще буде пожити окремо... Хоча б певний час – розібратись у наших почуттях. А там... видно буде. Буде взаємне бажання знову жити разом?.. Ну, то... Словом, побачимо. А зараз я такого бажання у серці не відчуваю.
- Ольго! А як же Тетяна, дочка наша? Про неї ти подумала?
- А ти про неї думав, коли іншу дитину на стороні заводив?
- Дитину я спеціально не заводив – не моє це рішення було. Моєї згоди на це не питали, - злукавив Валентин, намагаючись хоч якось виправдатись. – Послухай, не концентруй свою увагу зараз на цьому. Ти знаєш, що мене намагались отруїти у Варшавському аеропорту, коли я повертався додому? Я маю підозру, що ця катастрофа літака не є нещасним випадком, що ці два випадки пов’язані між собою.
- Чи не забагато честі для твоєї персони? Що це – манія величі, чи манія переслідування? – скривила саркастичну посмішку Ольга.
- І зовсім не смішно! Ти розумієш хоч, що є реальна загроза не лише моєму життю, але й вашому? Хіба можна мені зараз залишати вас наодинці з такою небезпекою? Краще разом подумати, як вийти з цієї ситуації.
- Як вийти? То вже твої клопоти... Звертайся куди хочеш.., хоч до „майора Проніна” – він на бандитах собаку з’їв.
- Ага... – а потім виявилось, що то чорнобурка однієї із злочинниць, - спробував налаштуватись на глузливий тон дружини Валентин, відчуваючи з досвіду, що кризовий перевал у сімейному скандалі пройдено. Дружина для порядку ще деякий час покомизиться, та все ж до неї, кінець кінцем, дійде серйозність і реальність небезпеки. Погано це чи гарно, але поява спільної зовнішньої загрози завжди об’єднує конфліктуючі сторони.
- Ти ще насміхаєшся з мене?! Геть з очей моїх! За п’ять хвилин щоб не було тебе у квартирі! – раптом неочікувано різко вигукнула Ольга з якимось заповзятим натхненням у очах.
- Ну, навіщо ти так? Заспокойся, Олю, - давай краще поміркуємо, що робити далі у цій ситуації. Га? Ну, перестань – я прошу тебе!
- От, ти сам вліз у цю ситуацію, то сам і виплутуйся! Як дітей на стороні заводити, то у мене поради не питав, а тепер я раптом тобі знадобилась – радитись, бачте, йому зі мною треба! Ні, дорогенький! Сам створив проблему – сам її вирішуй, а нас на небезпеку наражати нема чого! – Ольга знову розридалася. – Краще б тебе вже отруїли, то хоч би не взнала про всю цю ганьбу на нашу сім’ю.
- Як?! Це ти таке своєму чоловікові бажаєш?
- А який ти мені чоловік?! Ти ж іншою сім’єю обзавівся! Словом, так – ось тобі бог, а ось поріг! Не бажаю більше тебе бачити!
- Та я й сам не залишусь, раз ти мені смерті бажаєш! – з гіркотою, але й трохи картинно заявив Валентин і побіг збирати речі. Чесно кажучи, зовсім не хотілось у глупу ніч іти з квартири і їхати через усе місто до батьків, а потім ще щось намагатись їм пояснювати, не пояснюючи головного. Ой, як не хотілось іти з дому, але ж... показати це, втратити чоловічу гідність... Ні, тільки не це! Треба витримати марку до кінця.
Доки збирався, дружина мовчки спостерігала за його діями, час від часу схлипуючи у мокру від сліз долоню, і тільки вже наприкінці, коли побачила, що Валентин виходить за поріг, не стрималась і надривно скрикнула:
- Боже мій, який же ти дурень!
- Від такої ж чую! – луною озвався Валентин у відповідь, не замислюючись над тим, з якого приводу вона це сказала, і зачинив двері...
Нічого, - вирішив для себе, - пройде кілька днів, перебіситься, заспокоїться, а там уже якось налагодиться... Господи, ну за що ж усі ці кари на мою голову?! Дві жінки, з якими звела і нерозривно переплела доля, і от – одна загинула, з іншою повний розлад. Як усе це осягнути головою, щоб з глузду не з’їхати? – продовжував розмірковувати дорогою Валентин, намагаючись зв’язати до купи повне сум’яття уривків думок, що наповзали одна на одну, перебиваючи і не даючи завершитись попереднім. Не встигав пожалкувати, що не вдалось попрощатися з Тетянкою – заснула вдягнена на канапі, як уже перед очима випливало обличчя Віктора, що ніби кликало – приїжджай скоріш, бо мені зараз зле. У проміжках між цим продовжував подумки розгортати продовження діалогу з Ольгою, наводячи різні аргументи на своє виправдання, щоразу все більш вагоміші, ніби це зараз комусь було потрібно. І у цей же час перед очима з пам’яті випливали картини знайомства і таємничих побачень з Патрісією – з кожною хвилиною усе більше приходило розуміння незворотності відходу їх у серпанкові сутінки минулого, а відтак, серце ностальгічно стискало докорами совісті, що стукали у його віконце дитячими пальчиками...
Як не кортіло вилити наболіле батькам, та все ж не вистачило сміливості, тож спромігся лише на загальні виправдання, небезпідставно сподіваючись, що вони тактовно не стануть домагатись істини. Безсонна ніч не принесла хоч найменшого заспокоєння душі. З чавунною головою та невтомним свердлом, що навскіс засіло у правій скроні, з’явився вранці на роботу і, ледь дочекавшись слушної хвилини, побіг на телефонну станцію та зателефонував Петеру. Ризикувати дзвонити з роботи, чесно кажучи, не хотілось, бо не знав, під яким соусом записати цю розмову у журналі фіксації міжміських розмов. Як завжди буває у таких випадках, хвилин сорок ніяк не міг додзвонитись – чомусь ніхто не брав слухавку. За цей час Валентин настільки знервувався, готуючись кожного разу після набору номера і початку виклику випалити заготовлені попередньо слова, що, коли нарешті почув голос на тому кінці дроту, то геть збився і почав щось недоладно белькотіти. У результаті, розмова обірвалась, так і не почавшись. Довелось набирати знову.
- Алло, Петер?
- Так, це я.
- Петер, це Валентин з Києва. Скажи, скажи мені – що сталось?! По телебаченню в новинах учора сказали про літак. Що це? Як? Невже правда?
- ... Так.., так. Це, дійсно, сталось... Мені важко зараз про це говорити.
- Як же так? ...Не вірю! Не вірю, що це просто випадок!
- Ну, що Ви таке кажете? Які у Вас на це підстави?
- Повірте мені – я знаю, про що кажу! На мене теж було вчинено замах! Я маю певні підозри. І якщо це так, то нам обом загрожує небезпека.
- Мені?! Яким чином?
- Ви були свідком наших з Маргаритою побачень, знаєте все стосовно Віктора.
- Як? Ви що, пов’язуєте трагедію з літаком і ваші стосунки? Хочете сказати, що це граф Едуард влаштував аварію? Не можу повірити, ні! Я добре його знаю. Звісно, я не дуже високої думки про нього, але піти на такий злочин – ні, таке у мене в голові не укладається.
- А я Вам кажу, що це так! Я просто впевнений! Під час останньої зустрічі з Маргаритою ми домовились, що вона познайомить мене з батьками і відкриє правду про Віктора. Я впевнений, що граф якимсь чином довідався за нашу розмову.
- То що, значить, це я підслухав і доповів йому? Ви мене підозрюєте?
- Звісно, ні! Хіба я став би Вам дзвонити і про все розповідати? Самі знаєте, яка зараз є така техніка підслуховування. Підозрюю, що наше останнє побачення з Маргаритою не було тайною для графа. Він про все довідався і не міг допустити втрати нащадка.
- Все одно.., все одно – я не уявляю, як можна було б зважитись на такий злочин?
- Але, якщо це дійсно так, то ми з Вами є останньою перепоною для здійснення його планів. Про те, що я залишився в живих, він, поки що, не довідався, а от для Вас загроза якогось чергового нещасного випадку є досить реальною. Чекати не можна! Треба якось запобігти цьому!
- Яким чином? Може мені розповісти про все її батькам?
- Чи повірять вони Вам одному? От, якби ми удвох це зробили? Допоможіть мені зустрітись з батьками Маргарити! А, крім того, я хотів би якось.., попрощатись з Маргаритою і... бути на похороні, якщо це можливо. Господи, навіть не можу вимовити це слово – похорон!.. А що з Віктором? Як він?
- Він нічого не знає. Певно, так зараз буде краще.
- Так… Як би я хотів його побачити?!..
- То може Ви й так приїжджайте? Я спробую вас провести на церемонію. А батькам потім представлю.
- Ні, це якийсь непевний варіант: спробую провести, спробую представити. Справа надто серйозна, щоб можна було покладатись на сприятливий випадок. А, крім того, хоч і соромно зізнатись, та попередні рази я приїжджав, позичаючи грошей на дорогу у борг, а потім Маргарита мені ці витрати компенсувала. Це завеликі кошти для мене. Тому я хотів би сподіватись – якщо батьки Маргарити виявлять зацікавленість у зустрічі зі мною, то може б вони хоч частково допомогли мені з коштами на дорогу?.. Ви переговорите з ними?
- Ох.., нелегко буде розпочати цю розмову... Добре, спробую. Я зателефоную, як тільки щось вирішиться.
Валентин, повернувшись на роботу, не знаходив собі місця, нервуючись, що домовленість, якщо й станеться, то надто запізно, щоб встигнути на поховання. Та, як не дивно, хвилюватись довелось недовго: Петер зателефонував уже за дві години і повідомив, що йому таки вдалось пробитися до батьків Маргарити та поговорити, і що вони, хоч і не з великим бажанням, але погодились вислухати Валентина відносно його підозр. Стосовно всього іншого говорити поки відмовляються.
- А чому? – з образою у голосі запитав Валентин. – Що, вони не повірили, що я – батько Віктора?
- Повірили, хоч і не одразу. Шоковані були – це точно. Я ще досі під впливом тих емоцій, які довелось побачити. І Ваші підозри стосовно катастрофи літака їх ще додатково схвилювали. А от... як тільки почули щодо Ваших проблем з оплатою дороги, то одразу запідозрили, що... ну, як це сказати.., словом, що Ви у цій історії маєте якийсь корисливий інтерес, що Ви – мало не авантюрист якийсь, що схоче за допомогою Віктора витягнути з них значну суму грошей. Кілька разів перепитували мене, чи можна Вам довіряти, чи не будете Ви займатись шантажем за допомогою преси, чи можна Вас взагалі пускати у дім.
- То що, я Віктора так і не побачу? І на похорон не потраплю?
- Не знаю. Обіцяти завчасно нічого не буду. Я, як міг, намагався переконати їх у важливості зустрічі з Вами. Врешті-решт, вдалося вмовити: вони зможуть прийняти Вас завтра до обіду, і то – не надовго. Після обіду буде похорон. Скажу чесно – все буде залежати лише від Вас. Яке враження на них справите, так і вирішите свої проблеми.
Так, було над чим замислитись. Складалося рівняння з кількома невідомими. Треба було вирішувати, чи ризикувати відправлятися у поїздку, яка мала більше шансів на негативний результат, ніж на позитивний. Що там могло чекати: півгодинна слизька розмова із підозрілими поглядами і холодним прощанням, а одразу після цього – повернення додому із розбитим серцем і спустошеними кишенями? Що робити?
Та все ж, бажання використати хоч і невеликий шанс перемогло. Терміново, протягом кількох годин треба було вирішити питання з відгулами, грішми і квитками. Одразу пішов до Петрицького, доки він не пішов на обідню перерву.
- Олександре Васильовичу, доброго дня! Можна до Вас? У мене одна делікатна справа.
- Добридень! Заходь, коли делікатна. Що скоїлось?
- Ви розумієте, у мене так склались особисті справи, що терміново треба від’їхати на один день. І сьогодні з обіду я просив би відпустити мене, щоб купити квиток і підготуватись до поїздки. А післязавтра зранку я вже був би на роботі. Ну, просто до зарізу треба!
- Та що таке в тебе коїться?! Тільки нещодавно брав відгул, тепер – знову! Що за проблеми у тебе?
- Родичка моя померла. Завтра похорон. Відпустіть мене, прошу! Я обіцяв, що буду. Дуже близька мені людина.
- Ну, похорон – це святе. Добре, їдь. А хто ж у тебе помер?
- ... А-а.., двоюрідна сестра. Нещасний випадок, - намагався вже, будь-що, виплутатись Валентин, не взявши, до того ж, і гріха на душу, бо двоюрідних сестер у нього не було.
- Так ти що, і ночувати там не залишишся? Це далеко?
- Та ні. Це... у Житомирі. Я тільки туди й назад… Ну, добре, дякую! Побіжу до каси за квитком. До побачення! – на ходу випалив знервований Валентин і вибіг скоріше з кабінету начальника, злякавшись, що допит на цьому не скінчиться.
Гроші черговий раз довелось позичати у давнього знайомого, що мав свою невеличку фірму будівельних матеріалів. Оскільки, попередні рази Валентин не барився з поверненням боргу, то й зараз проблем не виникло, хоча серце зрадливо тьохнуло: - Чи зможу я цього разу вийти з честю із цієї ситуації? ...Що ж – ризик є ризик. Відступати пізно. Хто не ризикує, той не п’є ціаністого калію.
До вечора вдалось зробити ще дві справи – взяти білети на літака в обидва кінці та зателефонувати Петеру, який пообіцяв зустріти в аеропорту…
Ніч перед далекою поїздкою – яка ти кожного разу хвилююче-нервова?! Як довго ти тягнешся і як швидко пролітаєш?! Для стомленого важким безсонням неприкаяного тіла ти перетворюєшся на тисячу і одну ніч з безліччю плутаних думок і історій, одна гірша за іншу, з постійним почісуванням різних важкодоступних місць, що почергово за себе нагадують, з безуспішними намаганнями відволіктись від думок та провалитися, нарешті, у сон, доки крізь заплющені повіки не зачне сіріти клятий світанок. І от, коли єдиною думкою, що починає тебе діставати, стає бажання скоріш дочекатись дзвінка будильника, його дзеленчання розриває тишу квартири настільки несподівано, що перериває на самому цікавому місці сюжет, у якому ти опинився, незрозуміло яким чином...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484014
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.03.2014
автор: Valery