(поема)
Великий ліс, мій друже,
Багато звіра містить.
А мій народ паплюжить,
Кого вважає нижчим.
На заході плюються
На мирних суржотворних.
До чорта часто шлються,
Узрів російськомовних.
На сході люд не знає,
Чого хотів Бандера.
Всі кажуть, що стріляв він
У спину без потреби.
А Крим із нас сміється,
Регоче на все море.
Татарська мова ллється,
Й не знає вона горя.
А жаба у болоті
Ніяк не розмовляє.
Нема того в турботі,
Що соловей співає.
Та любить те болото
За все найбільш у світі!
Хоч там немає злота,
Там лиш - маленькі діти.
А ось фіалка в полі…
Ця - зовсім мовчазлива.
В безкрайньому просторі -
Прикраса України.
Ой, люди – лихо, муки!
Мої ж Ви, українці…
Як легко гріють руки
На темі цій чужинці!
І поле, і болото,
І лісові звірятка –
Це наша лиш турбота!
То ж сяє хай порядком.
Кажу я всім Вам: - Досить!
Сваритися не треба!
Тут розібратись просить
У кожного потреба.
Козацького я роду!
Я просто – українка.
Пустити чисту воду
Тут має право жінка.
Про звірів розказати?
Чи краще про бджолярство?
Де бачите Ви ката,
Шановне моє братство?
Ось бджілка - трудівниця!
Медок весь вік готує.
Є воїн – захисниця,
Дітей та мед вартує.
Чи вартові личинку
Не бережуть, їй шкодять?
Без жалю ту дитинку
Від злості жалом колють?
Та ні! Не можна й чути!
Природа зробить помсту!
Навік завданню бути -
Збереження потомства.
Від варти спокій лине.
Ні перед ким не трусить.
В бою з осою згине,
Та в вулик не допустить.
На вході є швейцарки.
Тріпочуть швидко крилами.
Не буде діткам жарко –
Повітря гонять хвилями.
Там є цариця-самка...
малечі сіє долі...
Медком годують няньки,
щоб всі росли здорові!
Ті бджоли ніби різні…
З метою - однією!
І як живуть! Бо рідні…
Та дорожать сім’єю.
В краю цьому билинному
На всіх один лиш замок!
У ящику бджолиному
Зібралась купа рамок.
Якщо вже мало меду
Якась там рамка має,
То швидко ту проблему
Бджолиний гурт рішає.
Вся хатка медом сяє!
Бджола така завзята!
Та лиш… сусідів знає.
Не бачить вона ката.
А є ж така людина!
Чи має в собі ласку?
Чи може то тварина?
Одягне тільки маску.
Та маска лиш для вулика -
Ніхто не покусає.
Людина різнолика
Облич багато має.
Це він розводить трутнів!
Ще й кількість регулює.
Лінивих та могутніх.
Їх мед лишень хвилює!
Так от – людина в масці
Сміливо так проводить
Ножем по кожній рамці!
І це його заводить!
Щоб меду більше в діжках!
Багатство швидко множить!
По головах, по ніжках…
Його це не тривожить!
Несе бджола на плечах,
Важку краплину меду,
А ще пергу малечі
З далекого десь саду.
Втомив її той вузлик!
Моя ж ти трудівниця…
Аж тут… без даху вулик!
На серці - мов гірчиця.
Чи бджоли зрозуміли
Сім’ї завдав хто шкоди?
Немов всі подуріли –
Між рамками незгода!
Ця рамка – десь у гаю,
Там сонечко родиться.
А ця - з другого краю…
Чи варто їм свариться?
Єдиної вже долі!
То ж треба побрататись!
Сім’я з одного рою.
Для волі об’єднатись!
Від лайки – лише сором.
Як візьмуться з напором
Та задзижчать всі хором!
Не буде більше горя!
Щоб мед не відібрали,
Щоб діток захистити,
Від трутнів, їх навали -
Як рідним треба жити!
Слабка сім’я – бджіл мало.
Чим більший рій – сильніший.
Прославимо державу,
Що світ почує інший!
Моя країна – вулик.
У нас єдине путо!
Щоб діти не забули,
У щасті тут їм бути!
Спаси, Бог, Україну
Для сина і онука!
Вона для всіх єдина.
Тримаймося за руки!
Братаймося, рідненькі!
Нехай обходить лихо!
Турбуємось про неньку!
Оце ж бо всім утіха.
Нехай пройдуть читання
В усіх кінцях країни!
Щоб берегли надбання
І славу України!
04.01.2014 р.
Фото з інтернету.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481948
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.02.2014
автор: Любов Вишневецька