"І чого тебе несло́ на той Майдан, -
Каже в лазареті згорблена мадам, -
Чи то нудно тобі стало вкрай?
Чи ти думав, вибореш нам рай?"
Поправляє ковдру лагідно мадам
І продовжує такі слова казати нам:
"Хлопці, ви ж дубочки зовсім молоденькі,
Чом вам не сиділось вдома, коло неньки?
Чом вас потягло сюди, в далекий Київ?
Ви ж тут схожі стали всі на диких звірів.
За Бандеру того вийшли воювать?
Іншим людям дурь у голови вбивать?"
Зітхнула тихо згорблена мадам,
Рукою ніжно провела по нашим лбам.
Заплющили ми очі, мов малятка,
Лиш "Дякую" прошепотіли слабко.
Ми сперечатися з старенькою не стали,
Бо не поясниш їм цього. Вони не з тої сталі.
Не зрозуміють, що нам вільно хочеться тут жити,
Ми вийшли правду й волю боронити.
Обридло нам ошуканими бути,
Усі ті обіцянки не були забуті.
Нас годували їми, щось красиве говорили
Але, урешті-решт, узяли й надурили.
Шкода авжеж, що деякі не зрозуміли.
На фоні сірого брезенту рани червоніли.
Та ми не ображалися на згорблену мадам,
Адже чогось прийшла вона сьогодні на Майдан?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481277
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.02.2014
автор: Анастасія Ліс