Луїза живе в Венеції.В неї є сірий кіт і коханець Марко.
Він гондольєр,прости господи,щоб не сказати гірше.
Їй від нього,як каже,не холодно і не жарко.
Вона варить каву під плескіт каналу і пише вірші.
По площі Сан-Марко гуляють обридлі туристи,
Крізь плетиво вулиць проглядує сонячний ранок
Здається,що світ в цей момент такий кришталевий і чистий,
Що в Бога не вистачить фото-рамок.
Не правда,що всі коти до води - ні кроку.
Луїзин он - звик,проводжає очима усі вапоретто
Поведе хвостом,майне за вікном сірим боком.
Цей інтриган,мабуть,знає її секрети.
В квартирі так терпко і солоно пахне морем
Білі фіранки напнулися,як вітрила
І світ здається таким невимовно просторим
Що так і хочеться попросити у неба крила...
Стигне вечеря,в вікно залітає вітер.
І сонце кипить помаранчево,як заграва
Луїзі ,на жаль, не вистачає літер.
Він більше не прийде. Ось отакі-то справи
Її звичний,як капці, і безвідмовний Марко
Назавжди йде до своєї законної,чули, люди?!
"Тобі не жарко.Не холодно,і не жарко"
Дурепи-сльози кліщами стиснули груди.
А він же їй клявся,що буде завжди кохати,
І шепотів на вушко про невимовну вроду.
Марко в морських лабіринтах навчився брехати.
Луїзин світ,як і Венеція,потрохи іде під воду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480535
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.02.2014
автор: Ростислава