Чи є винуваті? Чи треба щось робити?
Спочатку тебе ігнорують,
потім над тобою потішаються,
потім з тобою намагаються боротись,
але нарешті ти перемагаєш
(Махатма Ґанді)
Шановне панство!
...панство... Ми так звикли за останні два десятиліття до цього звернення, що багато хто й забув, як раніше звертались одне до одного - «товариш». Але ж наразі більша половина населення незалежної України народилась іще у ті часи, коли звертались саме так. Що сталось з нашою ментальністю за ці роки? Чи є зв’язок між тим становищем, у якому опинилась сьогодні наша незалежна держава і «modus vivendi» пересічного українця початку 2014 року?
Той час, коли на політичній мапі Землі існувала країна з назвою СРСР з її політичною системою і комуністичною ідеологією, визначався тим, що кожному громадянину цієї держави з дитсадка і протягом усього життя втокмачували - на першому місці є держава, її політичний устрій і ідеологія, на другому – колектив і лише потім окрема людина, як стандартний гвинтик цієї системи. А тому, якщо колектив вважався важливішим за окремого його члена, то і рівень поваги до інших був вищий, ніж рівень поваги до самого себе. Така структура суспільних взаємовідносин і породила звертання одне до одного як «товариш». Тобто людина сама по собі не була ніким, її честь, гідність окремо не були нічим. Усе це набувало значення лише у визначенні «товариш»: товариш когось, у відношенні особистості до інших.
Така система суспільних відносин, що пригнічувала роль особистості, її власної гідності, права і свободи окремої людини, поступово почала викликати усе більше невдоволення. Особливо коли почала підійматись «залізна завіса» і люди змогли порівняти свій спосіб життя із західним. При цьому відбулась певна психологічна ув’язка між рівнем життя і рівнем свобод у західних країнах. У людей, десятиріччями звиклих до черг, дефіцитів і «блатів», до ідеологічного тиску держави на особисту гідність і свободи, з’явилась оманлива мрія – достатньо добитися усіх можливих і неможливих свобод, як настане райське життя і зникнуть усі проблеми.
І от нарешті усе це сталося як мріялося, настала свобода говорити що бажаєш, робити що бажаєш, заробляти як бажаєш. Слово «товариш» викинуто на смітник і кожен гордовито назвався «паном», сповнившись нарешті повагою до самого себе, ніби гарячий кінь, що довгі роки стояв у загоні і вирвався нарешті на безмежні простори степу. Хто як, у міру своїх можливостей почав вибудовувати своє особисте маленьке чи велике щастя, жити не для держави, для колективу, а для себе. Поступово вибудувалась структура нового суспільства, у якому повага до себе стала надто переважати повагу до інших. Але ж хіба такою була вихідна сутність звертання одне до одного «пан»? Пан хіба є лише сповненим гідності паном для самого себе? Але хіба інший не є таким самим паном, сповненим гідності? І чи не в цьому закладена була головна суть справжньої шляхетності, що вибудовувалась суспільством віками? Панство – то є насправді взаємоповага шляхетних осіб, що дотримуються певних чеснот і кодексу честі.
Свого часу діячами Великої французької революції була виголошена формула майбутнього суспільства справедливості «Свобода, рівність, братерство». Однак ними не було пояснено, чи вони й самі до кінця не розуміли того, що компоненти цієї тріади не можуть бути застосовані одночасно у 100% рафінованій повноті. Тому що повна свобода веде до виникнення нерівності, а повна рівність веде до обмеження свобод, до насильницької зрівнялівки. Братерство ж як принцип взаємоповаги між «одним» і багатьма «одними» у суспільстві теж залежить від співвідношення між рівнями свободи і рівності. Тобто ця тріада насправді є тим чудодійним еліксиром майбутнього суспільства, який має свій рецепт – у якому ідеальному співвідношенні повинні бути компоненти. Але ноу-хау виготовлення цього еліксиру, його оптимального рецепту поки що жодне суспільство у жодній країні не досягло.
Ринкові системи на своїх ранніх стадіях брали на озброєння повноту свобод, комуністична ідеологія кинулась у іншу крайність, запроваджуючи у першу чергу рівність. Процеси поступової конвергенції різних суспільно-політичних устроїв, що почали відбуватись у кінці ХХ сторіччя, повинні поступово наблизити розвинені країни до оптимального співвідношення між рівнями свобод і соціальної рівності у їх суспільно-політичному устрої. З іншого боку, «братерство» не є похідною державного устрою, а є здебільшого моральним чинником, що проявляється у суспільстві як певний рівень взаємоповаги, як загальноприйнята етична норма.
Саме братерство, як одна з складових тріади, вибудовується на засадах шляхетності, на оптимальному співвідношенні між самоповагою і повагою до інших, на дотриманні певного комплексу морально-етичних норм у взаємовідносинах як окремих осіб між собою, так і між особою і суспільством. Від того наскільки ми наблизимось до такого оптимального варіанту і буде залежати – чи буде панувати у нас братерство, або взаємна ворожнеча і постійні соціальні потрясіння.
Чи є наразі наше суспільне життя в Україні таким, щоб ми могли його назвати братерським? Навряд чи кому спаде на думку таке стверджувати. Нормою нашого сьогоднішнього співіснування, нашого звичаєвого права у відносинах стало життя кожного «для себе». Стосовно іншої особи – «твої проблеми». Так само і щодо поглядів на життя: своя думка – абсолютна істина, що не терпить жодних заперечень, думка опонента повинна відповідати моїй, якщо ж ні, то сталінський принцип – хто не з нами, той проти нас; крок уліво, крок управо – розстріл; хто має іншу думку, той фашист і ворог народу.
Але ж у світі є 7 мільярдів правд – у кожного вона своя. І думку кожного треба поважати. Можна не сприймати цю думку і відійти, а не анафемствувати і не дивитись на опонента через приціл.. І не важливо, що фізично не розстрілюємо опонента – розстрілюємо ярликами. І чим соковитіше, тим більше втішаємо душу. Бажаємо жити цивілізовано як у Європі, а душі маємо як у Івана Грозного.
Якесь двоколірне бачення, чорно-біле: поділяєш мої думки, значить свій, не поділяєш – ворог, якого треба знищувати, топтати ногами, обливати з ніг до голови брудною лайкою. Так само і країну поділили на своїх і ворогів. Своїм можна дозволяти все, навіть поза законом, ворогів треба гнобити будь-якими засобами зі злорадною втіхою. Тобто фактично нормою суспільних відносин став макіавеллізм: мета виправдовує засоби, переможців не судять. Але ж мета – то є ті самі «благі наміри» які ще невідомо куди можуть привести. І знову усе це від поваги лише до себе та своїх думок і повної неповаги до інших та до їхньої думки.
Потрібно якось поступово позбуватися цього тоталітарного образу мислення і сіяти у душі насіння взаєморозуміння, взаємоповаги. Свого часу Вольтер казав: «Я ненавиджу Ваші думки, але готовий віддати життя за Ваше право вільно їх поширювати». Саме така толерантність і повага до іншої думки є проявом дійсної шляхетності. Але для того, щоб досягти такої поваги до інших, треба спочатку навести лад у своїй душі. Бо неповага до інших породжується з відчуття своєї власної меншовартості, із пошуку самого простого шляху компенсації цього прихованого комплексу. Адже, ніж намагатись самому стати кращим шляхом самовдосконалення, набагато простіше принизити інших.
Ми довгі роки так добивались свободи у своїх діях, що коли дійсно її отримали, то втратили бачення горизонтів цієї свободи. Ще у середньовіччі англійський суддя сер Олівер Уінделл Холмс в одній судовій справі записав фразу, що увійшла у аннали історії зародження демократії: «Право розмахувати своїм кулаком закінчується там, де починається ніс іншої людини». Тобто свобода, воля людини не може бути безмежною, якщо ти живеш у суспільстві рівних тобі, шанованих людей, панства. Хоча мені здається, це формулювання меж свободи своїх вчинків не є точним. Інша людина не є манекеном і у неї є власні «кулаки для розмахування». Тобто об’єм сфери, яка повинна обмежувати свободу дій, знаходиться не на «кінчику носа іншої людини», а посередині між рівними і шанованими людьми, які поважають іншу людину так само, як і себе. Отож – шануймося браття, бо ми того варті!
А що ж ми маємо зараз? Як я вже зазначав – спільноту людей, що стали поважати лише себе, чують лише себе, живуть для себе. Із цієї спільноти обираємо собі владу і чекаємо, щоб вона навела лад у нашій країні і побудувала нам краще життя. Але ж ці люди були обрані із нас, такі самі як і ми. Добравшись до влади вони у результаті живуть за цими саме вовчими законами - «для себе». Ми обурюємось, кричимо «Банду геть!», на наступних виборах обираємо інших, що обіцяють «Бандитам тюрми!», «Покращення вже завтра!» та інші цукерки у привабливих обгортках. Але ж цих інших знову обираємо із нас, не з варягів, вони живуть за тими самим законами – «для себе». Тож знову починається «У попа був собака...». І знову ми обурюємось, вимагаємо інших лідерів, інших виборчих законів, змін до Конституції, тобто здійснюємо ті ж ритуали як і герої байки Крилова «Квартет».
Шановні, не обурюйтесь, а краще попорпайтесь у глибинах власної душі, спробуйте подивитись на самих себе у "дзеркало" совісті. Ті, кого ми обираємо у владу, не з Місяця звалились, вони з нашого суспільства. Ми боремося із зовнішнім ворогом при владі, 10 років тому так само боролись, і нібито перемогли... і що, щось помінялось? Чи впевнені ми, що сьогодні, помінявши владу, завтра у нас буде усе по-чесному як у Швейцарії? Ті ж героїчні хлопці завтра підуть на роботу у ковбасний цех і будуть справно і не замислюючись начиняти ковбасу непотребом, бо зарплатня потрібна. Поїдуть у село і будуть заливати огород селітрою, щоб більше росло і на базарі більше вторгувати. Бізнесмени завтра видадуть своїм співробітникам зарплатню у конвертах, щоб не платити податки, лишаючи співробітників перспектив на пенсію. Ви самі завтра підете за довідкою і, щоб не було проблем, не соромлячись сунете чиновнику у конверті "на лапу", або - в лікарні лікарю сунете у кишеню, щоб за вашим родичем доглядали краще, ніж за немічною бідною бабусею.
Німецький філософ і економіст Фердинанд Лассаль у своїй статті «Про сутність конституції» писав, що у країні є фактично 2 конституції – писана, тобто узаконена, та неписана, що відповідає співвідношенню існуючих на сьогодні у суспільстві сил. І писана, узаконена конституція лише тоді буде працювати, виконуватись і сприяти суспільному прогресу, якщо ці дві конституції мало відрізняються одна від одної. Якщо ж писана конституція мало відповідає існуючим відносинам у суспільстві, то вона перетворюється на папірець, на який ніхто не звертає уваги.
Так у нас було зі сталінською конституцією, дуже красивою і демократичною за змістом, але далекою від реалій системи. Так само і сьогодні ми маємо Конституцію, виписану за найкращими зразками європейських, схвалену Венеціанською комісією, але чи відповідає її європейський демократизм нашим реаліям тотально криміналізованого суспільства? Тому вона і не працює ні в президентсько-парламентському, ні в парламентсько-президентському варіанті. І в чисто парламентському працювати не буде. І з мажоритарною системою, і з пропорційною. І федералізація, і двопалатність нічого не змінять. Бо ж як у «Квартеті» - як вони не сядуть, а все одно крадуть. А ми ще й заспокоюємо себе на виборах: «Краще старих залишити, бо вони вже нахапали», забуваючи про філософський зміст казки Пушкіна «Про рибака і рибку».
То що ж робити? Не приводити ж Конституцію до піратських законів, щоб вона запрацювала. Звісно ні. Треба взятись до поступових змін у нашому суспільстві, до зміни парадигми суспільних відносин, яка б призвела до зміни морально-етичних принципів у голові кожного її громадянина.
Людина, яким би індивідуальним не був її характер, є особою суспільною і їй притаманний свого роду «стадний інстинкт». У своїй поведінці вона намагається керуватись тим як прийнято у суспільстві. Що таке гарно, а що – погано. Що робити звично, а що - дивно. Якщо усі мають вуса, то і молодий юнак скоріш за все їх відростить. Якщо красти вважається нормально, то всі будуть цим займатись. А якщо б давати хабара в суспільстві вважалось неприйнятним, то і думки такої ні у кого б не виникло.
Сімейне виховання на жаль сьогодні мало відповідає нормам гуманістичної суспільної моралі. Наші сім’ї наразі є віддзеркаленням більшості проблем у нашому хворому суспільстві на шляху переходу від «совка» до демократичних цінностей через затяжний період дикунського і розгнузданого капіталізму зразка початку ХІХ сторіччя. І навіть якщо у сім’ї дають гарні настанови, але увійшовши у зовнішній світ і стикнувшись з реаліями зовсім інших відносин ці настанови відмирають як парникова квітка, що її винесли на мороз. Тому зміна парадигми морально-етичних настанов повинна відбутись ззовні, з боку усього суспільства і потому вже увійти у кожну сім’ю.
Наразі є потреба у написанні, опублікуванні та широкому пропагуванні у суспільстві нових ідей, зведення морально-етичних принципів суспільного співіснування та шляхів морального самовдосконалення заради виходу нашого суспільства з того спустошеного стану, в якому воно опинилось. Бо треба визнати, що ми наразі опинились у тому ж стані як за часів Руїни кінця XVII сторіччя.
Такі ідеї повинні бути викладені на зрозумілій широкому колу пересічних людей (а не вузькому колу кабінетних вчених) мові. Ідеї, що були б подібні до полум’я Прометея, за якими пішли б і інтеліґенція, і робітники, і правоохоронці, і олігархи, і Схід та Захід України. Можливо для цього потрібен духовний лідер на кшталт Конфуція чи Мартіна Лютера Кінга, до кожного слова якого дослухались би мільйони.
Але ж з чогось треба починати, хтось повинен зробити перший крок. Дозволю його зробити собі. Нехай це буде лише проект, перша спроба. Сподіваюсь, що цю ідею хтось підхопить і розвине у широкий національний проект духовного відродження України. Вірю, що така ідея може об’єднати усіх громадян України у одну спільноту однодумців. Але однодумців не у тому як жити і якими шляхами іти, а однодумців у тому, як поважати себе і інших, якими моральними засадами керуватись на своїх життєвих шляхах.
Задля цього треба переорієнтувати морально-етичну парадигму нашого співіснування. Прийняти певний Кодекс шляхетності. Прийняти його повинен кожен персонально як клятву подальшої поведінки у своєму житті. Звісно, спочатку це може бути справою одинаків-ентузіастів, які об’єднаються у Товариство шляхетних. Можливо попервах над ними будуть потішатись, буде багато критиків і скептиків. Але з часом, коли кількість людей, що прийняли таку клятву, буде зростати і скепсис пройде. А на зміну йому прийде спротив осіб, яким такі люди будуть заважати жити самим за нинішніми вовчими законами. Та все ж повинен настати певний переломний момент, коли суспільна думка зміниться і жити за новими правилами стане престижно і модно.
Дослідники з Політехнічного інституту Ренсселіра, США виявили (http://www.sciencedaily.com/releases/2011/07/110725190044.htm), що як тільки відсоток людей з непохитними поглядами сягає 10%, їх переконання у будь-якому разі почнуть сприйматись суспільством. Було показано переломний момент, коли думка меншості швидко стає думкою більшості. З часом переконань меншості починають притримуватись усе більше людей. Коли переконань меншості починають дотримуватись 10% населення, починаються швидкі зміни і переконання меншості перемагає ту думку, яка була у більшості до того. Зазвичай люди відчувають себе не у своїй тарілці, якщо вони не поділяють загальних думок, а тому вони шукають якогось компромісу. Але як тільки ентузіасти, що поширюють нові ідеї, починають переконувати усе більшу і більшу кількість людей, ситуація змінюється. Більшість спочатку починає сумніватись у своїх власних поглядах, а потім і повністю приймає нові ідеї та навіть самі починають поширювати їх.
Звісно, спочатку людина, що вступила у Товариство шляхетних, прийняла клятву і почепила значок члена Товариства, буде сприйматись з посмішкою. Але через певний час бути членом Товариства стане престижно, а носити такий значок – модно. І якщо така людина зі значком зайде у кабінет до хабарника, то той вже зрозуміє, що вимагати щось у цієї людини не має сенсу – вона ж клятву дала. А потім через деякий час і хабарнику стане соромно брати хабарі, виникне відчуття заздрості, що всі вже вступили до Товариства, а він ще ні.
Відчуття сорому це дуже важливий фактор у суспільній поведінці. Тому що саме визнання людиною своїх гріхів ще нічого не дає. Гріхи ніби якір, що тримає корабель на місці, не даючи йому рухатись уперед. Зрушити корабель з місця може лише сором, сором за свої гріхи. Він наче вітрила, що напинаються вітром натхнення. Лише сором може зірвати корабель з якоря і надати йому прискорення у напрямку морального очищення і вдосконалення. Якщо усі навколо крадуть, то і самому красти не соромно, навіть знаючи, що це гріх. Якщо усі навколо брешуть, то і сам не відчуваєш сорому за брехню. Якщо усі навкруг переповнені нетерпимістю, ненавистю до людей з іншими поглядами, то і сам переповнюєшся такими ж почуттями.
Кодекс шляхетності має змінити критерії суспільної поведінки. І якщо більшість людей у суспільстві стане їх дотримуватись, то кожній окремій пересічній людині стане соромно не дотримуватись того, чого дотримуються усі. Не дотримання нових суспільних норм моралі буде втратою честі у очах оточуючої громади.
Звісно, що попервах вступ до такого Товариства шляхетних і прийняття клятви буде складним життєвим вибором. Дуже важко буде такої клятви дотримуватись у суспільстві, що живе за іншими принципами. Буде багато життєвих викликів і спокус порушити цю клятву. А потім, коли бути членом такого Товариства стане престижним, то багато хто почне лукавити, вступивши до його лав. Але і це треба буде пережити як певний етап поступового очищення.
Також хотілося б, що ніхто не сприймав цей рух як нову релігію, чи як щось, що вступає у конкурентне протиборство з існуючими релігійними конфесіями. Взагалі, ця ідея повинна бути поза сферою релігійних суперечок з приводу істинної церкви.
Що таке істинна церква у нашій багаторелігійній і багатоконфесійній державі? Намагання обрати одну з усіх за основну - то є шлях до релігійного протистояння, ворожнечі і недовіри. А тим більше, що діяльність церков зараз значною мірою стала такою ж бізнесовою як і у політичних партіях. Ідея духовного відродження повинна бути такою, яку б сприйняли однаково усі - і християни усіх конфесій, і мусульмани усіх конфесій, і юдаїсти, і буддисти, кришнаїти тощо. Будемо вірити у те, що Бог один для всіх і всіх однаково любить, хто любить його і ближнього як самого себе! А те, які ритуали справляє віруюча людина і які святі писання шанує - це вже його особиста справа.
Як казав Махатма Ґанді: «В Бога немає релігії. Є лише одна раса – раса людства. Є лише одна мова – мова серця. Є лише одна релігія – релігія любові. Є лише один Бог і Він усюди!»
На боці світла усі пов'язані між собою любов'ю, а на боці темряви усі лякаються очей іншого.
Тож пропоную наступний варіант Кодексу шляхетності громадянина України. Можливо з часом його сприймуть і в інших країнах і це буде гарно! Гарно як для них, так і для нас.
Кодекс шляхетності громадянина України
Відчуваючи себе достойним і рівноправним громадянином своєї держави, шануючи інших громадян України, бажаючи собі і своїм близьким, іншим громадянам, державі Україна добробуту, щастя, розквіту, миру і злагоди, покладаю руку на серце і з розумінням усієї відповідальності за ті зобов’язання, які збираюся прийняти для себе у подальшому житті, урочисто клянуся:
1. Любити Творця і створений ним Світ, вірити у любов Творця, шанувати святі писання, відчувати сором і потяг до каяття за свої гріхи;
2. Шанувати себе, берегти свою гідність, не даючи на неї зазіхати;
3. Не впадати у ідолопоклонство, не сприяти створенню кумирів, месій, культу інших осіб так само як і своєї;
4. Шанувати інших як самого себе, ставитися з повагою до їх гідності, не зазіхаючи на неї; жертовно надавати допомогу тим, хто її потребує; ділитися з ближнім у міру свого сумління;
5. Шанувати своїх батьків, сім’ю, старших за віком, рідних і близьких;
6. Турбуватись за своє здоров’я так само, як і за здоров’я оточуючих, не зловживати шкідливими звичками і не спонукати до них інших;
7. Ні за яких обставин не впадати у відчай і зневіру; не втрачати надію у відшукання виходу з будь-якої ситуації та докладати усіх зусиль для цього; не зазіхати на своє життя, дане Творцем;
8. Не зазіхати на здоров’я і життя іншої людини, дане Творцем, окрім випадку смертельної небезпеки для свого життя, життя близьких, своєї країни;
9. Не накопичувати у собі заздрості, злості, ненависті, пихи, жаги марнославства;
10. Не зазіхати будь-яким чином на власність, що належить іншим;
11. Не докладати зусиль для послаблення уз, що пов’язують сімейну пару;
12. Не поширювати свідчень, у правдивості яких не впевнений, та свідчень, що можуть завдати шкоди іншим; дотримуватись клятви під час свідчення у суді;
13. Поважати право інших мати і висловлювати думки, що не збігаються з моїми;
14. Не використовувати психологічні методи впливу на свідомість людини задля встановлення контролю над нею;
15. Розглядати довірену керівну посаду як велику відповідальність, а не як велику привілею;
16. Не використовувати свою посаду чи будь-які вигідні обставини для отримання хабарів та інших прихованих зисків; не вводити у спокусу отримання хабара інших;
17. Берегти живу і неживу природу, що оточує нас;
18. Завжди пам’ятати, що держава - це обране нами керівництво, воно приходить і уходить, а країна - це територія з усіма її багатствами і її громадяни, наша Батьківщина, це те святе, що нам треба берегти і захищати;
19. Завжди у першу чергу думати про те, що я можу зробити для людей і моєї країни, а не чекати і сподіватись на те, що для мене зроблять люди і держава;
20. Шанувати свою країну, докладати зусиль для її розбудови і розквіту, самовіддано захищати від будь-яких загроз її існуванню, не зраджувати її.
Виголошую перед усіма як свідками, що цілком усвідомлюю і завжди буду пам’ятати - будь-яке порушення цієї клятви стане для мене величезним соромом і втратою шляхетності, соромом для тих, хто за мене поручився, душевними муками для моїх близьких!
14.02.2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479665
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2014
автор: Valery